1

Зараз я закінчувала прибирати в «Затишному куточку», нашому невеличкому, але такому рідному ресторанчику. Я стерла рукою останній слід помади зі склянки, втретє за зміну проклинаючи свої «чарівні» здібності.

Ні, Орися, ти не можеш просто силою думки прибрати столики.

Чому? Бо позаминулого разу ніжки столів самі зібралися в па і влаштували балет. Менеджер й досі не розуміє, як я сама пересунула важкі столи.

Повітря ще пахло смаженою картоплею та свіжою випічкою, але мій погляд вже був спрямований на вулицю. Час було йти. Я підійшла до дзеркала, що висіло біля виходу, і окинула себе поглядом.

Моє волосся, кольору осіннього листя, заплетене у косу, виглядало скуйовдженим. Я розплела косу та пальцями розчесала свою гриву до  хвилястих локонів, що спадали на плечі. Мої зелені очі, трохи втомлені, але все ще сповнені юнацького запалу, дивилисяʼ на мене у відповідь. Кулон у формі місяця обіймав мою шию, на зап’ястях дзвеніли браслети, коли я поправляла уніформу. На мені був простий робочий одяг, але я вже мріяла про щось інше, щось, що відповідало б моєму настрою.

-Все, я пішла! – кидаю в зал, знімаючи фартух.

-Орисе, дівчинко, - пролунав зичний голос пана Степана, власника ресторану. Зичливий велетень з сивими вусами, його обличчя було зморшкувате, але завжди випромінювало доброту.

-Таку яскраву і гарну дівчину, можуть вкрасти - з ласкавістю у голосі звернувся він до мене.

-Вечірні вулиці бувають небезпечними. Може, я тебе проведу до гуртожитку?

Я посміхнулася йому, відчуваючи тепло його турботи.

-Дякую, пане Степане, але я впораюся. Мені ще потрібно забігти в один магазинчик.

Я знала, що він хвилюється, але думками я була не в ресторані. Я махнула йому рукою, вже відчуваючи нетерпіння. Потрібні нові туфлі.  

Вийшовши на вулицю, я відчула прохолоду вечора, що огортала старе місто Каменярів. Фортеця темніє на пагорбі, де інде видніються кам’яні башти, за дахами невеликих будинків. Старовинні ліхтарні стовпи проливали світло на бруковану вулицю. Повітря було насичене ароматами квітів з сусідніх клумб та ледь вловимим запахом дощу, що обіцяв пролитися пізніше.

Я вже уявляла на собі нові туфлі, ті, що так сподобалися мені вчора. Дзижчить телефон, я дістаю його зі своєї величезної сумки. Міра.

Міра:
О, богиня привабливості та боргу за комуналку! Де ти?

Я:
По дорозі додому. Туфлі чекають, Міро.

Міра:
Якщо буде нова зникла людина, будь обережна. Щось у місті гниє.

-Дякую, ти сонце, - бурмочу і вимикаю звук.

Її дивні передчуття – звична справа. Половина феї в ній – ясновидиця, друга половина – панікерка.

Я звернула в вузький провулок, сподіваючись скоротити дорогу до магазину. Зазвичай тут було тихо, лише запах вогкості та старих цеглин, але сьогодні він здався якимось… іншим. Тіні тут були глибшими, а тиша – більш гнітючою.

Я йшла далі і тоді побачила його. На бруківці, серед розкиданих сміттєвих баків, лежало тіло. Його очі були широко розплющені, а обличчя застигло в жаху. А поруч… поруч стояв силует. Високий, закутаний у темний плащ з капюшоном, оточений клубами чорних, пульсуючих тіней. Вони здавалися живими, вони рухалися, ніби дихали. Моє серце забилося шалено, а в горлі застряг крик. Це було не те, що я очікувала побачити, поспішаючи за новими туфлями.