Вступ

Орися

Смарагдове небо у навушниках.

Бас б'є прямо в серце.

І я — маленький вихор стихії, що намагається не врізатися в стіл у кімнаті гуртожитку.

«Загадуй бажання. Я йду до тебе» — кричить пісня.

Я теж кричу — фальшиво, натхненно, безтямно щасливо.

Навколо мене кружляють два підручника, чашка з чаєм та, чорт забирай, щітка для волосся.

А ще мій улюблений червоний черевик, що абсолютно точно не мав права літати.

— Летіти на мені будеш, а не сам по собі! — сичу на нього, але не спиняю.

Бо всередині кипить — музика, життя, магія.

Ні, я не вчуся у Хоґвортсі.

Я навчаюсь у нормальному університеті, вчуся на екскурсовода і думаю про те, що завтра знову на зміну в ресторані.

І що мені "дуже" потрібні нові туфлі.

Гарні. Такі, що кричать:  «Я молода, я яскрава, і я вмію жити!»

Світ пахне дешевою кавою, шампунем з кокосом, і мріями про щось велике.

А моя магія — непрохана, хаотична, як кіт, що вчиться полювати на лазер.

Я сміюся.

Я маю цілу вічність попереду.

Бо все тільки починається.

Роман

Смарагдового неба давно не існує.

Є туман. Сірість. Глуха порожнеча старого міста, його вікових кам'яних стін, де ехо моїх рішень чутно ще століттями.

Рада знову сперечається.
Кому жити. Кого стерти зі світу пам’яті.

Сотні років я — присяжні, суддя та палач.

Той, хто відділяє хаос від порядку.

Той, хто зобов’язаний бути холодним.

"Але сьогодні я відчуваю… тріщину."

Маленьку. Як перший звук у крижаному озері перед тим, як лід лусне.

Я більше не впевнений, що вічність — дар.

Скоріше вирок.

Світ повільно гасне.

І якби хтось запитав, чого хоче вампір з Ради, який бачив падіння імперій і плач богів, я б сказав:

"Вогню. Життя. Головного болю від сміху.

І, можливо… когось, хто змусить мене знову відчути себе живим."