Любити Емілі

Абонент ніби навмисне вів мене до заднього входу в будинок, щоб не йти через кухню, адже там горіло світло. Відверто кажучи, в моїх думках не було нічого і близького до ідеї втекти. Чому? Сама не знаю. Гадаю мені просто було цікаво, що розповість цей загадковий персонаж.

Чи боялась я, що він уб’є мене? Ні. По-перше, тому що він міг зробити це раніше. Якщо Абонент слідкував за мною, то знаходився близько значно частіше, ніж мені могло здаватись і мав змогу зарізати і мене, як зробив це з Кейсі і моїми батьками, але не зарізав. По-друге, я не боялась смерті. Давно. Більше того, вона довгий час мене приваблювала і манила. То чого боятись зараз? Болю? Облиште, він минає. А далі мені вже буде все одно, адже не буде самої мене.

Тож я йшла за цією широкою спиною в теплому чорному спортивному костюмі і важких чорних чоботах, які залишали за собою на підлозі мокрий слід талого снігу.

Дивним було і те, що Абонент не пустив мене йти попереду себе. Я ж могла втекти в будь-який момент, могла накинутись на нього ззаду, могла зробити будь що! Але він ніби довіряв мені. А я його не боялась…

Я сходжу з розуму?

Чоловік ховав обличчя під капюшоном і йшов до мене спиною, але якби попереду йшла я, то все одно б його не розгледіла, зате таким чином він міг переконатися, що я нікуди не подінусь. Але ні, від дав мені вибір. І я вибрала слідувати за цим страшним чоловіком.

Минувши вітальню, темний коридор і комору, ми з Абонентом вийшли на задній двір будинку і він повів мене в сторону лісу.

«Невже він живе в якійсь закинутій хижі?» - з переляком подумала я, але все одно не зупинилась.

Йшли ми не довго і ліс ще навіть не почав здаватись зовсім близько, як чоловік раптово звернув ліворуч. Увесь час він не обертався, щоб переконатись, чи я слідую за ним. Мою присутність видав лише хрускіт другої пари ніг по снігу за його спиною.

Хоча на території всього району за будинками людей і не було освітлення (адже вночі ніхто не подасться до лісу, то навіщо ставити якісь світильники дорогою до нього?), але найближчі ліхтарі все ж робили видимість на вулиці кращою, ніж в кімнатах мого будинку, тому зараз я нарешті мала змогу розгледіти свого таємничого переслідувача. І хоч як Абонент намагався уникати світлих клаптиків вулиці, до кінця йому цього не вдавалось, адже вся наша округа була добре освітленою в районах будинків, щоб можна було ввечері пройтись з домашнім улюбленцем, або побігати, і бачити, що лежить в тебе під ногами. А це значило, що я можу роздивитися бодай вбрання цього чоловіка. І те, що я змогла побачити, взагалі мене не втішило…

Якщо зір не підводив мене, то на штанях Абонента я розгледіла кілька темніших плям, які виділялись на тлі його чорного костюму. Серце одразу подало сигнал мозку (чи то мозок серцю?), що це чиясь кров. Свіжа, чи ні, я не знала, але цей факт насторожував мене в будь-якому випадку. Я пам’ятала, як при першій зустрічі в алеї за Макдональдсом він витер об себе закривавлений кров’ю Кейсі ніж. Невже зараз плями на костюмі чоловіка залишились після таких самих подій? Думка про це мала б мене злякати, а відкритий простір навкруги спонукнути втекти і знайти детективів, але ноги вперто вели мене вперед, ніби зачаровану… Ніби Абонент оп’янив мене якимось дурманом і я не могла нічого вдіяти, тільки сліпо слідувати за ним.

Пройшовши позаду ще кількох будинків, ми опинились на роздоріжжі. Праворуч кінець вулиці і ліс, а ліворуч лише два будинки: один стояв тут вже давно, а інший нещодавно збудований. Цікаво, куди ж він направиться?

На моє щастя, ми звернули в протилежну від лісу сторону.

- Тут, - сказав чоловік, вказуючи пальцем на передостанній охайний будиночок своєю рукою в товстій чорній рукавиці.

Я кинула погляд на двоповерховий будинок, який бачила тут ще коли жила з батьками, але ніколи на нього не зважала, і здивувалась. Зовні все виглядало так, ніби тут живе якась старенька мила пані, а не серійний маніяк-убивця. Галявина перед домом була доглянутою, на ганку були виставлені вазони з померзлими квітами і велике плетене крісло присипане снігом. Будиночок був білим і з широкими вікнами. Абонент відчинив хвіртку білого невисокого паркану і зайшов на територію дому. Я сліпо слідувала за ним, як вівця до краю скелі. Чоловік рішуче пройшовся по подвір’ю, відчинив вхідні двері будинку і зробив запрошувальний жест всередину, схиливши голову донизу, щоб я не бачила його обличчя.

«Бісів джентльмен» - майнуло в голові, але я все одно зайшла.

Не знаю, що зі мною коїлось увесь цей час, але цікавість і абсолютна відсутність страху (як і здорового глузду, вочевидь) спонукали мене добровільно піти у лігво вбивці, не залишивши детективам і натяку на те, куди я поділась.

В будинку було темно і тепло. Я думала, що так воно буде надалі і ми сидітимемо у темряві, але, на моє здивування, зачинивши за собою вхідні двері, Абонент увімкнув світло. Я б могла зараз же обернутись і нарешті поглянути в очі покидьку, який забрав у мене рідних людей, але чомусь не зробила цього…

- Ти боїшся мене? – запитав чоловік.

- Ні.

- Чому?

- Не знаю.

В будинку було тихо. Хоч зовні все виглядало так, ніби тут живе старша жінка, але всередині нікого, крім нас, не було. Розташування кімнат на першому поверсі було таким самим, як і в домі моїх батьків, але цей будинок був значно меншим за площею. Ми стояли майже у вітальні (швидше біля неї, ніж в самій кімнаті). Я дивилась на м’які ззовні два двомісні дивани, телевізор з добрячим шаром пилюки, який було видно навіть здалека, і милий килимок перед ним.

- Це твій будинок?

- Мамин.

- А де вона? – обережно запитала я.

- Померла…

Я зробила паузу. Невже він дійсно хоче, щоб я сама задала це питання? Адже очевидно, що це перше, що спало мені на думку! Але ні. Він стояв позаду і мовчав. Я чула його важке дихання і починала трішки нервувати… І що мене смикнуло йти сюди? Здається, я геть не маю голови… Або ж просто нарешті усвідомила, що геть не маю що втрачати.