СМС

Ніч була, звичайно ж, безсонною. Спершу на моїх очах вбили мого менеджера і майже бойфренда, потім я пережила неприємний допит з не менш неприємним детективом Роговськи, чия світла копиця волосся дратувала мене навіть більше його зухвалої пики, далі конфлікт з батьками, а потім те дивне смс, після якого хотілось просто кинути все і полетіти кудись на Кариби, щоб мене ніхто і ніколи не знайшов! От тільки звідки людині, яка не може оплатити опалення, взяти гроші на Кариби?

Свист киплячого чайника привів мене до тями після того, як я отримала те повідомлення. Я тричі перечитала його, потім заблокувала телефон, виключила чайник, НЕ зробила собі чай, ще раз перечитала смс і побігла до вхідних дверей перевірити, чи закрила замок. Закрила. Більше мені не хотілось нічого. Втома тиснула на мозок, але очі не хотіли закриватись. Я була зляканою і спустошеною. Здавалось, ніби я можу зараз пробігти марафон, але майже обм’якле від втоми тіло лише сміялося з цих думок. Тому я просто лежала на ліжку дивлячись у темноту і слухаючи, як за вікном їздять машини. І нехай проїжджали вони рідко, але це єдине, що нагадувало мені зараз, що я ще жива.

Покунявши десь годину часу я встала від звуків будильнику. Вихідний мені дали, але от виключити будильник нагадати забули. Тож я прокинулась за звичним розкладом і навіть у звичному стані спустошення. Що ж, мені не звикати. Першим і єдиним, що я повинна була сьогодні зробити, це зателефонувати детективу Бей, яка дала мені свою візитівку. Не зважаючи на те, що я ненавиділа телефонні розмови (завдяки батькам вони вганяли мене в стрес, навіть якщо ромова була не з батьками), я взяла себе в руки і пошкандибала до шафи, де лежав складений спортивний костюм, який мені видали вчора у відділку. Сьогодні в квартирі було тепло, бо я забула виключити плиту на ніч. От і маєш: не в змозі оплатити рахунки за опалення, то ще й за газ скоро не зможу платити. Порившись в кишені сірих спортивок я дістала звідти невеличку картку, на якій був написаний номер телефону детектива, а знизу – номер її відділку. Я ще раз звірилась з годинником на стіні, але вирішила, що детектив теж навряд чи спить о 7 ранку, тому рішуче набрала її особистий номер. Я не могла чекати більше ні хвилини, адже те вчорашнє смс не могло бути помилковим! Враховуючи події того проклятого дня…

Через кілька коротких гудків у слухавці мені відповів приємний жіночий голос.

- Алло? – бадьоро, але серйозно відповіли на протилежній стороні слухавки.

- Детектив Бей? Добрий ранок… Це Емілі… Ми вчора спілкувалися з приводу смерті мого менеджера… На моїх очах… – невпевнено белькотала я.

- Так-так, я вас пам’ятаю… Все гаразд?

- Так! Тобто ні… – я зробила коротку паузу, щоб перевести дух. – Вчора ви сказали телефонувати вам, якщо я згадаю якісь важливі деталі…

- Ви щось згадали?

- Ні. Але мені прийшло дивне повідомлення і я не знаю, як на нього реагувати. Як взагалі його розцінювати: це погроза, пропозиція, чи що? – затарахкотіла я.

- Міс Девіс, – перебила мене детектив, – відверто кажучи, ви трішки збиваєте мене з пантелику… Давайте зробимо наступним чином: приїжджайте до відділку і покажіть те ваше дивне повідомлення, гаразд? А там ми вже розберемось, що з цим робити.

- Добре, - одразу відповіла я і детектив Бей поклала слухавку. Я ж, в свою чергу, в ту ж мить засумнівалася в тому, чи варто мені кудись їхати. І справа не в тому, що я боялась чогось, адже я щиро не розуміла сенсу вчорашнього повідомлення. Просто поговоривши з детективом, я подумала, що, раптом, це просто якесь безглуздя, не серйозне повідомлення, яке абсолютно не вартує витраченого часу детектива Бей? Мені стало соромно, потім злісно, а потім я махнула на все рукою і почала збиратись до відділку. Все одно цей день не обіцяв нічого кращого, чи цікавішого, ніж поїздка в поліцію.

Погода в місті була холодною. Очевидно. Чого ж ще чекати від зимової погоди? Моросив дрібний дощ зі снігом, а вітер неприємно бив по обличчю ніби вологими ляпасами. Я намагалась глибше заритися в габаритний шалик, який сміливо можна було прийняти за повноцінний плед, але це не дуже допомагало, адже, все ж, я повинна була бачити, куди йду, тому повністю сховати лице мені не вдалось. Дійти до зупинки автобусів само по собі було ще тим випробуванням, враховуючи погоду. Наступним челленжем було запхатись в громадський транспорт зранку в будній день, коли всі, хто, як і я, не має машини, поспішають на роботу. Поїздка до відділку пройшла у моїх звичних роздумах про краще життя і хвилюваннях, що я даремно потурбувала детектива Бей. І ось нарешті я стояла перед входом у велику сіру будівлю, біля якої знаходилось кілька копів і щось обговорювали за стаканчиком кави з цигаркою.

Кількома нерівними сходинками я піднялась до парадних дверей і смикнула на себе важкі двері. Востаннє (і вперше) я була тут вчора, тож чудово пам’ятала, куди йти. Пройшовши невеличкий хол, я записалась на вході і пішла шукати потрібну мені людину. Охорона вже підтвердила, що детектив Бей на місці.

Я пройшла вперед і встала одразу за поворотом. Саме звідси починався поліцейський відділок. Перші столи з копами за ними, офіцери, які ходили туди-сюди у своїх справах і, звичайно ж, жодного натяку на стіл детектива Бей. Вчора вони з напарником говорили зі мною у спеціально відведеній кімнаті, а де їхні робочі столи я і гадки не мала. Моє тіло вирішило, що на цьому моя місія завершена: я не знайшла потрібну людину. Але розвернутись і піти воно не змогло, як і просунутись вперед. Я просто встала на одному місці і дивилась попереду себе на метушню поліцейського відділку.

- Прийшла зізнаватись? - почувся голос позаду. Спершу я сіпнулась, але коли обернулась, переляк змінився роздратуванням. За мною стояв детектив Роговськи. Його яскрава світла шевелюра з відтінками рудого була першою, що я побачила, а вже потім я звернула увагу на його самовпевнене обличчя. Мої брови поповзли до гори, створюючи запитальну гримасу.