Допит

Сидіти у відділку було моторошно. Не через інтер’єр, а через ситуацію, в якій я опинилась. Кім – співробітниця, яка знайшла нас із мертвим Кейсі – викликала поліцію і ось тепер ми з нею сиділи тут. Її вже давно допитали, а зі мною ще ніхто не говорив, адже я буквально не могла розмовляти все ще перебуваючи в шоці. Не щодня на твоїх очах відбувається вбивство…

Навколо було багато людей, здебільшого поліцейських. Певний час я навіть була впевнена, що всі вони тут з однієї причини: слідкувати, щоб я нікуди не втекла, але коли перша хвиля шоку від того, що я в поліції, пройшла, я зрозуміла, що вони тут з зовсім інших, простіших і очевидніших причин… Вони тут працювали. Час від часу працівники відділку перекрикувались між собою, сміялись та жартували, виходячи і заходячи в різні кабінети. Наповнення відділку якимось предметами декору було відсутнім, тож відлуння тут було сильне і я чудово чула все, що відбувалося навколо. Сама ж я сиділа в пустому кабінеті без вікон, лише з двома лавками, і чекала, коли по мене прийдуть. Двері до кабінету були відчинені і всі, хто проходив повз, будь то поліцейський, чи людина в штатському, заглядали всередину, оцінювально дивлячись на мене.

Кім сиділа навпроти. Вона з родиною емігрували з Азії ще коли дівчинка була зовсім юною. Зараз їй 19 років, вона підпрацьовує в Макдональдсі поки не закінчить навчання (а, може, змінить роботу й раніше), а далі планує йти у ресторанний бізнес. Вона доволі енергійна і агресивна. Ми ніколи не подобались одна-одній, але, відверто кажучи, я взагалі подобалась мало кому з колег. Принаймні так мені здавалось. І ось зараз ця чорнява дівчина з чорними тінями і пронизливим поглядом дивилась прямісінько на мене з огидою і острахом, але як тільки наші погляди зустрічалися, вона ховала очі. Її пальці з чорним лаком все скубали кепку працівника Маку, ніби заспокоюючи її, але чим – я ніяк не розуміла.

- Ти вбила його? – нарешті наважилась запитати Кім порушивши півгодинне мовчання.

- Ні… - ледь витиснула з себе я.

- Його тіло лежало під твоїми ногами, а ти просто стояла і дивилась на це! – обурилась дівчина, не повіривши мені.

Так… Тіло Кейсі лежало під моїми ногами… Я стояла в калюжі його крові… Мої черевики забрали, як доказ, і зараз мої протерті шкарпетки ховались у гумових капцях, які мені видали тут, у відділку.

- Чого мовчиш? – злилась Кім.

- Чому тебе досі не відпустили? – раптово запитала я.

- Відпустили, – зухвало відповіла дівчина і вирівняла спину. – Але я попросилась навідати колегу і допомогти тобі заговорити.

- Навіщо?

- Бо хочу знати, за що ти його так.

- Небезпечне рішення сидіти тут зі мною, якщо ти думаєш, що я – вбивця, - безбарвно вимовила я і наші погляди нарешті зустрілись.

- Психована… - заключила Кім після короткої паузи і розщібнула верхній ґудзик строкатої сорочки працівника Макдональдс.

У кімнаті дійсно було душно, от тільки мені не було що з себе знімати: мою куртку, як і взуття і штани забрали, як доказ, адже на них були краплі крові Кейсі. Зараз я сиділа в пошарпаному сірому спортивному костюмі і тільки Бог знає, хто одягав його до мене.

- Ти навіть не кричала, - знову почала тиснути фактами Кім.

- Кожен переживає шок по-різному.

- Нормальна людина закричала б!

- Ти теж не кричала, - спокійно сказала я. – Ти вчинила раціонально: викликала копів. Я вчинила, як змогло моє тіло…

- Це як? Постояла в калюжі його крові? - фиркнула Кім.

- Ні, вижила… - відповіла я і знову відвела погляд від колеги.

Навряд чи це зухвале дівча думало про те, що, можливо, завдяки тому, що я не здійняла галасу, мене не зарізали. Можливо, саме тому, що я не привернула криками увагу до цього бісового провулку, мене не прибрали, як попутну жертву, або просто, щоб закрити мені рота. Що я бачила? Силует? Цього мало. Чоловіка? Це лише припущення. Я передивилась усі сезони «Закон і порядок» і вже встигла обдумати, який же з мене вийде свідок. Ніякий. І тільки крики Кейсі, якому один за одним наносять колоті рани досі стояв у мене у вухах.

Нарешті в кімнату зайшов офіцер. Це був сивий чоловік з товстим животом і задишкою від того, що він просто встав з-за свого столу, що вже казати про те, щоб дійти до іншого кабінету і забрати мене на розмову з детективами.

- Хто з вас Емілі? - спитав вусань віддихуючись.

- Я, - і я покірно підвелась з місця. Тоді чоловік пильно поглянув на Кім і підвів густу брову.

- Міс? А ви що тут досі робите?

- Вирішила поговорити з колегою… - пробурмотіла Кім.

- Ясно, - важко видихнув дядечко, - чергова любителька кримінальних історій і загадок вирішила поговорити зі свідком. Дуже цікаве заняття. Краще б на побачення сходила.

- Я? Ні! Я не… - обурювалась Кім, але офіцер вже не слухав її, він зробив запрошувальний жест на вихід і, коли я вийшла, пішов за мною.

Ми з цим габаритним чоловіком крокували сірими коридорами по відділку. Атмосфера тут була, м’яко кажучи, сумна і депресивна. А важке дихання офіцера, який, здавалось, от-от впаде від інфаркту, додавало лише більше стресу, поки ми йшли до назначеного місця.

- Холестерин в крові… Точно мене доконає! – почав дядечко світську бесіду з чи-то свідком, чи-то підозрюваною, - мною.

- Вам варто сісти на дієту, – тихо вимовила я.

- Хех, а то я не знаю! – чомусь радісно сказав чоловік. – Дієта… Дієта – це важко. Це відмовитись від ролу з піци!

Я підняла на нього запитальний погляд.

- Не знаєш, що таке піцарол? – здивувався офіцер. Я заперечливо похитала головою. - Ну даєш! В нас тут за кутом роблять. Піца з потрійним сиром і будь-якою начинкою, яку закручують в рол… Ніби як величезний млинець! Це просто смакота! Спробуй якось!

 У відповідь я нічого не сказала. Мене дивувало вже те, як жваво і радісно цей чоловік говорив зі мною. Цікаво, чи він з усіма такий привітний, чи холестерин вже дістався до його мозку і йому що чорне, що біле – одне і те ж.