4 глава

-Вибаччч, я не хотів тебе налякати,- опустивши очі сказав,- я знаю це  безглузда ідея їздити по сходах, мені немає виправдання... Але мені було не приємно бачити як через мене ти мало не втратила свідомість.  Можу я якось загладити свою вину?
- можеш...зійди з дороги,- після цих слів я рушила далі, обійшовши хлопця ми з Ліндою направилася до виходу. 

Лінда усю дорогу до дому згадувала рудого, який він красивий, чудовий та запевняла мене, що я дуже грубо відповіла йому.
- Ела Уельс ви дивачка!- різко вимовила подруга. 
- Чому це?
- Популярний хлопець з університету просить у тебе вибачення та ще й.. - перервавши вирок Лінди, спокійно вимовила:
- А що він не повинен відповідати за свої вчинки, менше що він міг зробити це попросити вибачення.
Лінда глянула на мене та лише видихнула.
- Ми на місці, - ми обійнялися з Ліндою на прощання, та розійшлися по своїм квартирам. 

Ранок>
- Як же не хочеться підійматися із ліжка,- пробурчала я. Майже весь вечір провела за книгами та ще й пізно заснула, думки заважали спати, згадувала ситуацію на сходах. 
- потрібно збиратися не хочеться ще і в другий день неприємностей,- швидко піднялася із ліжка та почала одягатися. 

Зібравшись я зателефонувала до Лінди, щоб попередити її про те що ми запізнимося якщо вона не пришвидшиться. 

Як і очікувалося ми запізнювалися вже майже на 10 хвилин. Лінда розповідала мені усю дорого про" легендарну ТРІЙЦЮ", кожна історія крутіше іншої, вона говорила про них ніби це  самі грецькі боги. Я лише посміхалася і стежила як вона це все захоплено розповідала, виглядала дуже кумедно. Як вона розмахувала руками та робила смішні гримаси.
Так з Ліндиними шаленими та фанатичними історіями ми швидко дійшли до кабінету.
Зайшовши у кабінет ми т тут же припинили крок. Усі студенти збирали речі та скупчувалися біля дверей. 
- Доброго дня дівчата, ви вчасно. Сьогодні ми усі їдемо уболівати за нашу команду волейболістів, тому беріть з собою усе необхідне і через 5 хв відправляємося,- вимовив куратор.
- Що за команда,- шепотом запитала у Лінди. Вона подивилася на екран телефону:
- Сьогодні уже 2 вересня... як я могла забути,- вона відвела погляд від телефона і поглянула на мене. З посмішкою вона вимовила:
- Сьогодні матч між командами: нашого університету та Сомалі (так називали університет скорочено).
- А обов'язково їхати усім?
- ТАККК! Це навіть не обговорюється, це вже як не зміна традиція університету,- швидко та беззупинно промовила Лінда.
- Ну ладно, - без емоційно промовила я. 

30 хв їзди й ми на місці вийшовши з автобуса ми направилися усі до стадіону де буде проходити матч, зайняли місця. Як на диво людей було дуже багато, деякі навіть стояли, бо місць не вистачало. 
-ооо, по..починається! Ууууу ,ви супер!- Лінда зіскочила із місця і почала кричати у весь голос. Я лише почала сміятися, та розглядати команди, вмить мій сміх припинився коли у команді волейболістів я побачила знайомі лиця : Лео який допоміг мені, Майк - рудий, Ден-грубіян.
* всіма улюблена трійця* 

Матч проходив дуже напружено, люди затримували подихи коли один з волейболістів добігав до кошика з м'ячем. 
Залишилися останні хвилини рахунок 2:2
я сама тривожно спостерігала, за грою. Раптом з протилежної команди хлопець почав підводити м'яч до кошика, він ухилявся швидко та різко, здавалося ніби він проходить наскрізь гравців. Він наблизився дуже близько до кошика та ось фінальний кидок. Я затамувала подих і очікувала програшу нашої команди, але раптом перед ним з'являться Ден відбирає у нього м'яча, швидко пасує Майку, а сам біжить ближче до кошика протилежної команди. Майк спритно минає гравців, передає м'яча Лео, а Лео Денові й мить - м'яч у кошику. Я зіскочила з місця і почала кричати від щастя. Гамір був настільки сильний, крики перемоги заставляли радіти. В середині пульсував адреналін.
- Я знала, що тобі сподобається,- радісно промовила Лінда. 
- Вони реально круті,- викрикнула я, але в мить в голові ситуація на сходах і мій адреналін згас,- так так...команда крута,- зніяковіло та спокійно вимовила я.
- Ах-ах-ах, так команда,- вона глянула на мене саркастичним поглядом та почала посміхатися.
- Матч закінчився значить тепер ми можемо їхати до дому,- з посмішкою вимовила я.
- Так, прийдеться,- сумно вимовила Лінда.

Ми прямували до виходу як раптом мене зупинив чоловік.
- Нарешті знайшов тебе, занеси цю воду хлопцям з університету "Еліти",- вручив мені два пакети та швидко поспішив до журналістів.
- Ей чому це я, ЧОЛОВІЧЕ!!!- я кричала щосили, але він навіть ні разу не повернув голову. Зрозумівши, що вибору у мене немає, а Лінда зникла у натовпі, я видихнула та направилася до дверей, з яких перед грою виходили  команди. 
- Хоча я можу залишити просто тут пакети, чому це я повинна відносити їм воду?! Ладно це лише вода віднесу і швидко рвану до дому.
Увійшовши у темний коридор,який просвітлювався лише декількома маленькими світильниками, я шукала хоч одні двері...У кінці коридору були невеличкі та  напіввідчинені двері, я увійшла в середину.
Опинившись у приміщенні я зніяковіла та завмерла, руки ослабли й пакети у яких була вода впали гучно на підлогу.
- твою м* ть.....