Розділ 65. Від'їзди

— Даміан у Шотландії? — перепитав  старий Вінтерхаус, коли нарешті Еміліан заснув у нього на руках

— Так. Полетів ще у кінці серпня. Йому запропонували викладати в університеті. Наразі контракт на рік.  — в голосі бринів сум.

— І він вирішив прийняти запрошення? — уточнила мати.

— Так.

Вінтерхауси переглянулися. Амая вдала, що не помітила цього, й повернулася до плити перевірити, чи не охолола страва. Вечерю вона готувала сама. Їй хотілося звичайного сімейного вечора: батьки за столом, рідні голоси та розмова, у якій не потрібно добирати слова, щоб не зачепити чиєїсь гордості.

—   І що тепер?— запитав батько.

— Не знаю. Можливо,  прилетить на Різдво. Можливо, пізніше.

— Я не за те питав. Він що, забрався і полетів і не збирався вас брати із собою???

Амая поставила на стіл миску з овочами й лише тоді відповіла:

— Так.

Тепер, коли батьки сиділи навпроти, це слово раптом здалося їй надто коротким для всього, що за ним стояло.

— Ми сьогодні зустріли Діану Шеєр у торговому центрі, — обережно сказала мати. — Вона обмовилася, що Тарарощенкові запропонували викладати в Польщі. Вони теж збираються переїжджати. Здається, в кінці вересня летять.

Амая завмерла з тарілкою із стейками.

— До Польщі?

— Так. Не знаю, коли саме. Діана сказала, що вони ще мають владнати деякі справи, тому дуже зайняті і не заходять.

Амая повільно поставила тарілку на стіл.

Рідні люди? Ні. Вони такі ж , як і Даміан. Чужі.

Вони зібралися до Європи, як і Даміан, але ніхто з них не знайшов хвилини, щоб зайти попрощатися. Не було навіть звичайного дзвінка, в якому можна було б побажати їй здоров'я, поцікавитися онуком чи сказати щось на кшталт: «Ми їдемо, але не зникаємо»

Вона раптом згадала, як колись намагалася вгадувати настрій Діани за виразом її обличчя, як добирала теми для розмов, як сподівалася, що одного дня вони перестануть почуватися чужими людьми. Вона обожнювала Шеєра і намагалася догодити його матері. 

Я перетягнула Шеєрів до Штатів. От і отримала подяку.

— Шеєри роз'їжджаються, — сказала Амая.

Вона спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла кривою.

— Що ж, я достатньо втомилася від їхньої мовчазної компанії. Краще хай летять, куди завгодно, лише б подалі від мене.

Батько перестав жувати. Мати опустила очі, даючи доньці можливість вирішити, чи хоче вона продовжувати.

— Амає, — нарешті тихо промовила вона.

— Ні, усе гаразд. — вона потягнулася до пляшки із водою, хоча її склянка була повною. — Просто тепер хоча б не доведеться вдавати, що ми всі чудово ладнаємо. Можна буде спокійно вечеряти, не думаючи, чи не сказала я чогось зайвого.

— Знаєте, що найгірше? Я навіть не можу сказати, що вони мене образили. Для цього потрібно, мабуть, очікувати від людей чогось іншого. А я вже давно нічого не очікувала.

— Ти маєш право ображатися, — сказав батько. — Ти в курсі, що Даміан придбав будинок у Шотландії, а Діана з Ігорем купили будинок  на околиці Софії, бо він отримав запрошення від тамтешнього університету уже давно? У Варшаві вони теж квартиру придбали.

— Я знаю про Даміана. 

— Ти не мусиш удавати, що тобі байдуже чи що з тобою усе гаразд. — сказала мати.  — Шеєри нас зневажили.

— Мені не байдуже, мамо.  І я прекрасно розумію, що відбувається.

На кілька секунд за столом запала тиша.

Потім батько потягнувся до страви й попросив передати йому соус. Звичайний рух, звичайні слова — і саме вони допомогли Амаї зібратися. Вона передала йому соус, запитала, чи сподобалася йому вечеря, а тоді почала розповідати про нові пропозиції, які отримала після обіду для працівників Booki.

Мати слухала уважно, час від часу ставила запитання. Батько зацікавився ідеєю робочих груп і навіть запропонував кілька практичних рішень. Розмова поступово пожвавішала.

Амая знову говорила про майбутнє. Про людей, які хотіли долучитися до її задумів, про речі, які можна було змінити, про наступні кроки. Вона не втратила свого натхнення й не збиралася відмовлятися від того, що нарешті приносило їй радість.

Коли батьки збиралися додому, забираючи малого на вихідні до бабусі і дідуся, Амая обійняла матір і сказала:

— Приїжджайте ще. Не обов'язково попереджати за три дні. Можете просто приїхати.

— Приїжджатимемо, — відповіла мати й поцілувала її в скроню.

Амая довго дивилася їм услід, а тоді перевірила телефон. 

Пройшов місяць з того часу як її чоловік полетів у Шотландію. 

Він писав тричі. Дзвонив двічі.

Їй, як не дивно, уже не хотілося чути його голос.