Розділ 64. Вечеря

— Знаєш, я зовсім не очікувала, що все вийде настільки добре, — сказала Амая, спустившись до вечері.—  Ти  все чудово організував. Обід вийшов дуже теплим.

— Це добре.

— Не просто добре. Люди жваво спілкувалися. Вони почали пропонувати власні ідеї. Думаю, що проект робочих їдалень — хороша справа. А ще ми з деякими колегами вирішили відкрити соціальний магазин, де продаватимемо речі, з яких наші діти виросли, по доступних цінах, або і взагалі віддаватимемо тим, хто не може заплатити.

— Благодійність за благодійністю!— прокоментував Даміан.

Вона жваво продовжувала, ніби не почула його їдкої зауваги.

— Ще одна пропозиція стосується працівників друкарень. Вони хочуть, щоб ми переглянули умови роботи. Не просто провели перевірку для звіту, а зібрали людей і з’ясували, що саме потрібно змінити. 

— Якщо є порушення, їх треба усунути, — відповів Даміан. — Це питання безпеки, а не благодійності. Думаю, не твоя сфера відповідальності.

—  Тоді добре. Може нехай традиція такого обіду стане щорічною?

—  Господь бачить, ти завжди вміла захоплюватися новими проєктами, — зауважив Даміан.

—  Але Він знає і те, що вони перестають бути просто моїми, щойно до них долучаються інші.

Він не відповів. Амая не помітила або не надала цьому значення. Вона саме згадала ще одну пропозицію й потягнулася до телефону, щоб знайти ім’я працівниці, яка її озвучила.

Даміан дивився на неї й думав, що раніше такі вечері були б для нього приємними. Амая розповідала б про роботу, він ставив би запитання, вони обговорювали б рішення, сперечалися щодо цифр і зрештою знаходили спільний варіант...

Колись він знав, що її захоплює, що дратує, що вона планує на наступний місяць і чого хоче досягти за рік. Тепер він слухав її так, як слухав би керівницю якогось підрозділу, чия робота його цікавила лише тією мірою, якою стосувалася компанії і грошей.

— До речі, — сказав він, коли Амая нарешті відклала телефон. — Мені запропонували викладати в Единбурзі.

— В Единбурзі? — із щирим здивуванням перепитала Амая.

— В університеті. Запрошення на академічний рік. Я вже погодився.

Амая довго мовчала, переварюючи новину. Потім поклала виделку на край тарілки.

— На цілий рік?

— Так. Початок семестру восени. До того часу треба владнати кілька справ, але з роботою проблем не буде. Основні процеси в Booki вже налагоджені, керівна команда справляється. Я зможу працювати дистанційно й приїжджати, коли буде позаштатна ситуація.

Він говорив спокійно, наче повідомляв про чергове відрядження. 

— Це цікава пропозиція, — сказала Амая. — Ти давно хотів повернутися до викладання.

— Саме тому я й прийняв її. Мені потрібна зміна. Та й університет має хорошу програму.

Він зробив ковток води. У його планах уже були будинок, робочий кабінет, розклад занять і можливість проводити вечори так, як йому хотілося. Рік здавався достатнім, щоб нарешті пожити без постійних криз, лікарень і розмов, які ніколи не закінчувалися там, де він вважав їх завершеними.

Амая знову взяла виделку, але їсти не поспішала.

— А як же ми з Еміліаном?

Даміан очікував цього запитання. Принаймні був певен, що воно прозвучить. Він навіть заздалегідь сформулював відповідь, хоча не вважав за потрібне обговорювати її з нею до того, як прийняв пропозицію.

— Вам краще залишитися тут. Тобі потрібно відновитися, а Еміліану  не варто змінювати звичний режим. Переїзд зараз нічого не дасть. Я не хочу, щоб ви зайвий раз ускладнювали собі життя.

Амая подивилася на нього. На мить її погляд затримався на його обличчі, ніби вона хотіла щось уточнити. 

Але вона лише кивнула.

— Добре.

Даміан чекав продовження. Заперечення, запитання, хоча б прохання подумати ще раз. Натомість Амая повернулася до вечері.

— Треба буде скласти список пропозицій, які сьогодні надійшли, — сказала вона. — Не хочу, щоб щось загубилося. І варто призначити відповідальних, поки всі ще пам’ятають, про що домовилися. Інакше за тиждень половина ідей залишиться просто гарними словами.

— Ти знову збираєшся працювати до ночі?

— Ні. Сьогодні я вже достатньо попрацювала. 

Вона продовжила вечеряти, але більше нічого не розповідала і ні про що не запитувала.

Після вечері вона перевірила, чи все готово для нічного годування Еміліана, уточнила в няні кілька деталей і піднялася нагору. Даміан залишився в кабінеті, щоб відповісти на лист із університету. Коли він закінчив, у будинку вже було тихо.

Він зустрів Амаю  в коридорі.

— На добраніч, — сказала Амая.

— На добраніч.

Вона пішла до своєї спальні.  Даміан зачекав, поки за нею зачиняться двері, а тоді зайшов до своєї.

Даміан ліг у ліжко й подумав, що нарешті все складається як треба. Він матиме роботу, яка йому подобається, власний дім у Шотландії та відстань, якої давно потребував. Амая залишиться зі своїми справами, Еміліаном і людьми, котрі охоче допомагатимуть їй у нових починаннях.

Він не докоряв собі, що залишає сина. Еміліан був надто малим, щоб пам’ятати його відсутність, а Амая мала все необхідне, щоб упоратися без нього. Даміан не сумнівався, що забезпечить їх фінансово й виконуватиме свої обов’язки.

Він просто не бачив причини відмовлятися від життя, якого хотів.