Розділ 62. Планування

— Я хочу влаштувати обід для всіх співробітників Booki.

Амая сказала це за вечерею, коли Даміан уже відклав телефон і збирався налити собі стакан води. 

Він повільно повернув голову.

— Для всіх?

— Саме так. Еміліан уже такий великий, а ми досі не відсвяткували ні мій вихід у декрет, ні його народження…

Вона говорила спокійно, наче пропонувала замовити столик у ресторані на вихідні. Даміан же відчув знайоме роздратування. 

Останнім часом Амая мала звичку повідомляти йому про свої задуми саме тоді, коли він сподівався бодай трохи відпочити: за сніданком, за вечерею, іноді між двома телефонними дзвінками. Вона ніби заповнювала собою кожну вільну хвилину, і він уже не раз ловив себе на бажанні попросити її відкласти чергову ідею хоча б до завтра.

Та цього разу він не поспішив заперечувати.

Після історії з рахунком Еміліана він і без того почувався не надто впевнено. Амая не влаштувала скандалу, не дорікала йому щодня, але її спокій чомусь був гіршим за будь-які докори. До того ж він не збирався передавати синові власні акції лише для того, щоб продемонструвати сімейну єдність. Це рішення ще належало пояснити, а зайва сварка зараз була йому ні до чого.

— Коли ти хочеш це зробити? — запитав він.

— Найближчим часом. Я не хочу влаштовувати щось надто офіційне. Це має бути справжнє свято. Ми давно працюємо разом, компанія виросла, з'явилося багато нових людей. Та й ті, хто з нами від самого початку, заслуговують на подяку.

Даміан кашлянув.

Він розумів, що рано чи пізно Амая все одно приїде до компанії. Вона ніколи не була людиною, яка могла надовго відмовитися від власних справ. Він уявляв її повернення інакше: кілька зустрічей, обмежене коло людей, обережне відновлення звичного ритму. Тихо і без шуму. 

— Маєш якісь конкретні ідеї? — запитав він, вдивляючись у бліде, але натхненне обличчя дружини.

— Так. Але я хочу, щоб ініціатива вийшла від тебе.

Даміан перехотів пити.

— Від мене? — ще раз кашлянувши, перепитав він.

— Ти керуєш компанією.  Отже ти і повідомиш співробітників, скоординуєш керівників відділів і тих, хто займатиметься організацією. Я не хочу, щоб усе трималося на кількох повідомленнях від мого імені. У нас багато нових людей, які мене навіть не знають особисто. І я хотіла б, щоб керівники та співробітники з наших закордонних офісів теж змогли приїхати.

Вона на мить замислилася, добираючи слова.

— Це хороша нагода відзначити успіхи компанії й подякувати людям за їхню наполегливу працю, особливо за останні місяці.  Я хочу, щоб вони знали: це помітили.

— Добре, — відповів Даміан.

Він уже подумки прикидав витрати, логістику, кількість гостей і те, скільки часу доведеться витратити на узгодження. Великий захід для міжнародної команди не організуєш одним листом. Проте все це було цілком здійсненним, а для компанії навіть корисним: нагода зміцнити зв'язки між офісами, відзначити результати й показати співробітникам, що керівництво цінує їхню роботу.

Амая відпила молока.

— Даміане, я серйозно. Мені  справді потрібна твоя підтримка в цій справі. 

Він глянув на неї з докором, однак інтелігентно вичавив:

— Ти матимеш мою підтримку.

— Дякую.

Амая нарешті взялася за вечерю й одразу почала розповідати, кого варто запросити особисто, як не перевантажити програму виступами та чому краще залишити людям більше часу для спілкування. Вона говорила про співробітників, яких пам'ятала ще з перших років Booki, згадувала їхні досягнення, цікавилася новими командами. У її голосі з'явилося пожвавлення, якого Даміан давно не чув.

Він слухав, час від часу ставлячи запитання, але поступово його увага почала розсіюватися.

Дивно, та його майже не цікавило, чого Амая хоче для себе. Він не запитував, чи сумує вона за роботою, чи готова повертатися до колишнього життя, чи відчуває себе щасливою тепер, коли у неї є син. Його турбувало інше: чи не змінить вона заповіту, чи не перегляне свої фінансові рішення, чи не виявиться, що за її зовнішнім спокоєм стоять приховані наміри, про які він нічого не знає.

Ця думка була настільки звичною, що він не відразу помітив, наскільки дивно вона виглядала збоку.

Вони були одружені. У них був син. Він натомість постійно перевіряв, чи залишаться незмінними документи, які визначали його майбутнє в разі її смерті.

Даміан відвів погляд.

Він також раптом згадав, що вони давно не мали інтимних стосунків. Не тиждень і не два — вже стільки часу, що він перестав рахувати. Раніше ця відсутність здавалася йому ще однією проблемою, яку рано чи пізно доведеться розв'язати. Тепер же він не відчував ані гострої потреби щось змінювати, ані особливого занепокоєння через це.

Між ними не було близькості, але й конфліктів стало менше. Амая не вимагала від нього пояснень, не намагалася повернути їхні колишні стосунки, не ставила запитань, на які він не хотів відповідати. Вона займалася сином, своїми задумами, благодійними проєктами й тепер — організацією великого обіду. Він  нарешті не стовбичив у лікарні, а міг працювати, планувати майбутнє, зустрічатися з людьми, які не чекали від нього того, чого він не хотів давати.

Без її постійної присутності й контролю йому було легше. Визнати це було неприємно, але заперечувати не мало сенсу.

— Ти мене слухаєш? — запитала Амая.

Даміан глянув на  неї.

— Так. Закордонні офіси, керівники відділів, спільний обід і я відповідальний...

— Чудово. Я знала, що ти зрозумієш.

Вона усміхнулася й продовжила розповідати про свої задуми.

Даміан теж усміхнувся у відповідь, хоча її останні слова зачепили його сильніше, ніж мали б. Вона знала, що він зрозуміє. Досі вона, схоже, вважала їх партнерами — принаймні в тих справах, які вважала важливими, а він уже давно думав про те, як житиме без неї: як управлятиме майном, куди вестиме компанію,  як використає власні акції, які домовленості Вінтерхаусів доведеться переглянути, як він нарешті повернеться до викладання.