Розділ 60. Мрія

Того вечора Даміан повернувся додому пізніше, ніж планував.

Амая була у вітальні. На столику лежали документи фонду, поруч — відкрита папка з рахунком Еміліана. Вона щось записувала, час від часу перевіряючи дані на планшеті.

— Ти працюєш так пізно?— сказав замість привітання.

— Так. Сьогодні отримала підтвердження щодо останніх документів щодо фонду.

— Ти могла хоча б повідомити мене.

Амая підвела голову.

— Я надсилала тобі документи.

— Я маю на увазі до того, як усе запустила в дію. — виставив претензію.

— Ми це обговорювали пів року тому, любий. Ти переглянув план, запропонував зміни. Я їх врахувала там, де це було можливо. Потім я займалася організацією, а ти був дуже зайнятий.

Вона не говорила з докором. Просто перелічувала факти.

— Я обіцяв долучитися.

— Так. Але не долучився.

— І ти вирішила, що можеш обійтися без мене?

Амая на мить замислилася.

— Я вирішила, що не варто відкладати справу, яка вже готова до реалізації, лише тому, що ти не маєш на неї часу.

Даміан стиснув зуби.

Вона не сказала, що він підвів її. Не нагадала, скільки разів він обіцяв повернутися до цієї теми. Не звинуватила його в байдужості.

Вона просто зробила все сама.

— А рахунок? — запитав він. — Ти теж вирішила відкрити його без мене?

— Так. Я відкрила його для Еміліана. Ти теж можеш це зробити, коли матимеш час.

Він дивився на неї, на її спокійне обличчя, на акуратно складені документи.

— Усі, здається, дуже переймаються його майбутнім.

— Це ж добре.

— Звісно. Просто дивно, що всі раптом згадали про це одночасно.

Амая відклала ручку.

— Можливо, тому, що ми всі його любимо.

Даміан мало не засміявся. Не тому, що це було смішно, а тому, що не знав, що ще робити з цими словами.

— Ти хочеш сказати, що я його не люблю?

— Ні. Я цього не казала.

— Але натякаєш.

— Я говорю про те, що люди можуть любити одну й ту саму дитину й по-різному дбати про її майбутнє.

Він відвернувся.

Це було нестерпно. Вона не нападала на нього, не намагалася забрати в нього право бути батьком. Навпаки, залишала йому все, що йому належало: місце в житті сина, відповідальність, можливість брати участь у рішеннях. Однак, поруч із нею він раптом відчував, що його участь більше не є незамінною.

— Я теж думаю про майбутнє... — сказав він.

— Я знаю.

Амая знову взяла документи.

Даміан зрозумів, що більше не хоче продовжувати цю розмову не тому, що вона не мала  сенсу, а тому, що він не міг змусити Амаю думати, що він центр її Всесвіту.

***

Наступні кілька днів  Даміан багато думав про власні справи. Не про фонд, не про рахунки Еміліана й навіть не про акції, які тепер належали синові.

Він думав про себе.

Про те, що в нього є гроші, але немає місця, яке він міг би назвати тільки своїм. Про будинок, де кожне рішення рано чи пізно ставало сімейною справою. Про людей, які дедалі частіше ухвалювали рішення без нього, бо більше не потребували його згоди. І про те, що одного дня він може виявитися не господарем власного життя, а лише людиною, яка надто довго працювала, щоб утримувати систему, де всі інші вже навчилися обходитися без неї.

Саме тоді він знову згадав про Шотландію.

Колись він бачив там будинок, що стояв неподалік від озера, серед пагорбів, далеко від великих міст і чужих поглядів. Кам’яні стіни, великі вікна, камін, земля навколо. Не маєток для прийомів і не інвестиційний проєкт. Місце, де можна було б зачинити двері й не відповідати на жоден дзвінок.

Тоді він сприйняв це як приємну примху. Тепер ідея здавалася необхідністю.

Даміан одразу зателефонував своєму агенту з нерухомості та попросив знайти актуальні пропозиції, уточнити юридичні умови купівлі й підготувати фінансовий план. Окремо доручив фінансовому консультанту перевірити можливість відкрити  ще один рахунок у швейцарському банку та перевести туди частину особистих коштів. Не гроші Booki. Не активи Амаї. Не спільні рахунки, якими він не мав права розпоряджатися одноосібно.

Власні гроші.

Він не робив нічого незаконного. Не приховував від компанії її коштів і не намагався забрати те, що належало дружині. Просто хотів мати резерв, який не залежав би від рішень родини, від стану Амаї чи від того, кому старий Вінтерхаус наступного разу вирішить передати свої акції.

Це було розумно.

Навіть необхідно.

Він мусив подбати про себе сам.

***

За тиждень йому надіслали перші варіанти будинків.

Даміан переглянув фотографії пізно ввечері, коли в домі вже було тихо. Один будинок стояв на пагорбі, з видом на озеро й темні обриси гір. Інший був ближче до міста, але мав великий сад і стару бібліотеку. Третій потребував ремонту, зате навколо було достатньо землі, щоб не бачити сусідів.

Він затримався на першому.

Уявив, як приїжджає туди після важких переговорів. Як працює в бібліотеці, гуляє біля озера, вечеряє на самоті. Ніхто не питає, куди він їде. Ніхто не очікує, що він має негайно вирішити чергову проблему. Ніхто не перераховує гроші на рахунки, не відписує акції, не створює фонди, які він мусить враховувати у своїх планах. Він міг би запросити туди Еміліана, коли той підросте...

 Даміан думав про цей будинок не як про актив, що колись принесе користь родині. Він думав про нього як про місце, де ніхто не зможе вирішувати за нього.

Телефон засвітився новим повідомленням. Амая надіслала фотографію Еміліана, який лежав на животі й намагався дотягнутися до іграшки.

"Сьогодні вперше перевернувся сам. Лікар задоволений його прогресом".

Даміан усміхнувся й відповів, що радий це чути. Потім збільшив фотографію, роздивився обличчя сина й зберіг її. Він любив Еміліана. У цьому не було сумнівів. Ця любов не заважала йому хотіти чогось окремого від усіх.

Він повернувся до фотографій будинку,  а в обідню перерву написав листа з проханням почати процес купівлі.