Розділ 60. Чужа щедрість

За пів року Амая зробила те, про що говорила за сніданком.

Благодійний фонд було зареєстровано. Центр психологічної допомоги прийняв перших пацієнток. Клініка доктора Ріда отримала пожертву, а відділення для новонароджених — домовленість про регулярне фінансування. Вона відкрила рахунок для Еміліана, визначила порядок внесків і залучила фінансового консультанта, щоб гроші працювали на майбутнє сина, а не просто лежали без руху.

Усе це відбулося без Даміана.

Не зовсім без нього, звісно. Він пам’ятав ту розмову, пам’ятав, як переглядав її попередні розрахунки й викреслював рядки, які вважав надмірними. Скоротив бюджет центру, запропонував відкласти частину закупівель, наполіг на меншій сумі для щомісячних дотацій. Амая вислухала його, погодилася переглянути цифри, а він вирішив, що питання закрите.

Він навіть пообіцяв долучитися до проєкту, коли звільниться від поточних справ.

Поточні справи, як завжди, виявилися важливішими.

Booki виходила на нові ринки. Потрібно було завершити переговори, затвердити партнерства, владнати питання з друкованими виданнями й міжнародною дистрибуцією. Даміан працював до пізнього вечора, прокидався з думками про контракти й засинав, не дочитавши черговий звіт. Він не забув про обіцянку навмисно. Просто весь час знаходилося щось, що не могло чекати.

Амая, яки виявилося, не чекала.

Вона знайшла фінансування, найняла фахівців, узгодила документи й відкрила центр. Усі витрати покривала зі своїх коштів. Жодного переказу з рахунків Booki, жодного сумнівного списання, жодної спроби використати спільні ресурси без його відома.

Формально Даміанові не було до чого причепитися.

Саме це й дратувало найбільше.

Він дізнався про завершення всіх процедур не від Амаї, а з короткого повідомлення її помічниці, яка надіслала документи для ознайомлення. У листі було зазначено, що фонд розпочав роботу, центр відкрито, рахунок Еміліана активний. Усе сухо, грамотно й без жодного натяку на те, що його думка колись мала якесь значення.

Він перечитав повідомлення й помчався до свого юриста.

— Перевір, чи все оформлено належним чином.

— Звичайно.

— Особливо фінансування. Я хочу знати, звідки надходять кошти й чи немає зобов’язань, які згодом можуть перейти на сім’ю.

Той подивився на нього поверх окулярів.

— Наскільки мені відомо, пані Шеєр фінансує проєкти особисто. Підстав для занепокоєння немає.

— Я не казав, що занепокоєний.

— Звісно.

Це «звісно» Даміанові не сподобалося.

Наступна новина надійшла через декілька днів.  Від старого Вінтерхауса.

Він підписав документи про передачу двадцяти відсотків своїх акцій Еміліанові. Розпорядником до повноліття хлопця він призначив Амаю та Девіда.

Даміан спершу вирішив, що неправильно зрозумів повідомлення. Потім зателефонував потрібним людям, уточнив деталі й дізнався, що рішення було обдуманим. Старий Вінтерхаус хотів забезпечити внукові майбутнє й передати йому частину родинної власності, поки ще мав змогу самостійно розпоряджатися своїми активами.

Двадцять відсотків.

Не символічний подарунок на день народження. Не невелика сума, яку можна відкласти на навчання. Частина бізнесу, що мала власну вартість і могла приносити дохід.

Амая не влаштовувала святкування з цього приводу. Просто повідомила Даміанові, що  батьком документи  уже підписано і Девід проінформований щодо цього питання.

Наступного тижня місіс Селінджер Вінтерхаус відписала Еміліанові  свої п’ять відсотків акцій та призначила Амаю розпорядницею до повноліття внука.

Даміан дізнався про це під час родинної вечері. Теща  говорила про рішення так, ніби йшлося про нову сукню або подарунок до Різдва.

— Він наш спадкоємець, Даміане. Я хочу, щоб у нього було все найкраще.

— У нього й так буде достатньо.

— Буде і є — різні речі, Даміане.  Дозволь нам подбати про його майбутнє, поки ми живі. 

Він не відповів, лише сердито розрізав стейк.

— Ти ж не вважаєш, що ми повинні чекати, поки він виросте, щоб почати про нього дбати? — запитала вона.

Даміан відклав столові прибори.

— Я дбаю про нього.

— Я знаю, синку. 

Саме це було найгірше. Теща не сперечалася, не звинувачувала його, не казала, що він робить недостатньо. Вона просто погодилася з його словами, ніби не бачила жодної суперечності між його твердженням і власним рішенням.

— Ми теж вирішили відкрити рахунок для Еміліана. — обережно сказала його мати.

Тарарощенко кивнув на знак того, що він теж у справі.

— Нічого собі розмах! — сердито кинув Даміан і відчував, як усередині накопичується злість.

Амая, її вітчим й мати, його мама і Борисович.

Усі раптом стали неймовірно щедрими. Усі думають про майбутнє Еміліана. Усі відкривають рахунки, передають акції...Наче до цього нікому не спадає на думку те, що в хлопчика є батько, який здатний про нього подбати без їхніх подачок. Хіба не він примножує статки та змушує їхні акції зростати  у ціні?

Вони ставляться до нього, наче він  якась фігура,  яка потрібна лише для того, щоб підписувати документи, виконувати обов’язки й забезпечувати родину Вінтерхаусів

 Я пашу як проклятий, щоб забезпечувати цю сімейку, а їм то рахунки, то фонди!

Він працював заради майбутнього. Вкладав гроші в бізнес, ризикував, укладав угоди, витрачав час і сили, щоб зберегти те, що вже мав, і примножити його. Він не лежав на дивані, очікуючи, поки хтось принесе йому готове життя.

І що він отримував натомість?

Ще один рахунок. Ще один фонд. Ще один щедрий родич, який хотів довести, що здатен подбати про дитину краще за нього.

Ніхто не питав, чи не втомився він. Ніхто не пропонував подбати про його майбутнє.

Усі лише розпоряджалися власними грошима  й акціями так, щоб Даміан почувався зайвим.

Ця думка була несправедливою. Він це розумів. Гроші належали тим, хто їх переказував. Еміліан був їхнім онуком, родичем. Вони мали право робити для нього все, що вважали за потрібне.