Розділ 58. Благодійність

За місяць Даміан звик до того, що Амая більше не піднімала дражливих тем. Вона не поверталася до розмови про рахунок Еміліана. Не питала, чи визначився він із сумою, не нагадувала про майбутнє сина.

Із заповітом теж нічого не відбувалося. Щоденні звіти також залишалися незмінними: жодних підозрілих операцій, жодних великих переказів, жодних нових розпоряджень.

Здавалося, дружина справді задовольнилася тим, що він узяв питання на себе.

Того ранку Даміан спокійно снідав, переглядаючи листування з командою Booki, коли Амая повідомила новину.

— Я працюю над створенням благодійного фонду.

Він не відразу підвів очі.

— Якого фонду?

— Допомоги жінкам із психічними проблемами. І ще хочу відкрити центр безкоштовної психологічної допомоги для тих, хто не може дозволити собі тривалі консультації.

Даміан відклав телефон.

— Ти хочеш відкрити клініку?

— Не зовсім.  Фонд і  центр працюватимуть окремо. Я ще узгоджую організаційну структуру, шукаю фахівців, консультуюся щодо фінансування. Не хочу створювати щось, що існуватиме лише на папері й не приноситиме реальної користі.

Вона говорила так, ніби обговорювала ремонт у будинку. Спокійно, послідовно, без жодного натяку на те, що збирається зробити щось надзвичайне.

— Амає, — промовив він після короткої паузи, — ти нещодавно вийшла з лікарні.

— Я пам’ятаю.

— Ти досі проходиш лікування.

— Знаю.

— У тебе маленька дитина.

— Ми не забуваємо про це, любий.

Амая усміхнулася й продовжила:

— Я також хочу зробити пожертву клініці доктора Ріда. За моє лікування. І домовитися про щомісячні дотації для відділення новонароджених. Там є діти, яким потрібна спеціальна допомога. Їм необхідне обладнання, персонал, додаткові ресурси. Я знаю, скільки це коштує.

Останнє речення прозвучало тихіше.

Даміан дивився на неї, не приховуючи подиву.

Фонд. Центр. Пожертва клініці. Щомісячні дотації.

Він подумки додав усе це до рахунку для Еміліана й мільйонів, переказаних Девідові. За останні місяці Амая почала розпоряджатися грошима так, наче вони були не капіталом, який потрібно зберігати й примножувати, а ресурсом, що мав якомога швидше знайти собі застосування.

І чомусь кожне її рішення ставало дедалі масштабнішим.

— Це дуже великі зобов’язання, — нарешті сказав він. — Не одноразовий переказ, який можна зробити й забути. Фонд потребуватиме управління, центр — постійного фінансування, клініка — регулярних виплат. Ти розумієш, що це означає?

— Саме тому я все прораховую заздалегідь.

— Амає, я вважаю, що зараз не найкращий час розкидатися грошима. Booki виходить на нові горизонти. Ми вкладаємо кошти в розширення, розробку, міжнародний ринок. У нас є конкретні цілі, і їх потрібно фінансувати. Благодійні проєкти можуть почекати.

Вона не відповіла одразу.

Даміан уже приготувався до суперечки. Очікував, що Амая нагадає йому про власні статки, скаже, що має право розпоряджатися ними на свій розсуд, або знову заговорить про вдячність і людяність.

Натомість вона лише запитала:

— Скільки часу, на твою думку, вони можуть почекати?

— Що?

— Жінка, яка не може отримати психологічну допомогу, бо не має грошей. Мати, яка не знає, як упоратися з післяпологовою депресією. Дитина, якій потрібне обладнання, без якого вона приречена на тривалу реабілітацію або на відкладену на деякий час смерть. Скільки їм варто почекати, поки ми вийдемо на нові горизонти?

Даміан відчув, як у нього напружилися щелепи.

— Не перекручуй мої слова. Я не кажу, що їм не потрібно допомагати. Я кажу, що будь-яка серйозна справа має свій час.

— Звісно.

Амая кивнула так, ніби погодилася з його словами.

— Тоді я продовжу працювати над проєктом і повідомлю тобі, коли буде готовий фінансовий план.

Це було все.

Вона не сперечалася, не звинувачувала його в жадібності, не вимагала негайної згоди. Навіть не запитала, чи він підтримує її.

Даміан хмикнув, бо ця розмова закінчилася надто легко.

— Ти збираєшся фінансувати все це сама? — запитав він, трохи опанувавши себе.

— Переважно так. Для фонду можна буде залучати пожертви, але я хочу, щоб на початку проєкт не залежав від того, чи знайдуться охочі його підтримати.

— Ти вже визначила бюджет?

— Працюю над ним.

Вона підвелася, поцілувала його в щоку.

— Мені час до Еміліана. Сьогодні ми їдемо на огляд.

Вона пішла, а Даміан залишився за столом із холодною кавою та неприємним відчуттям, що щойно програв у суперечці, якої насправді не було.