Розділ 54. Хитрість

— Ходімо  краще прогуляємося та зустрінемо Еміліана.

Амая відклала ноутбук і підвелася з крісла. Рухалася вона ще обережно, часом притримуючись за спинку меблів, але вже не так, як кілька тижнів тому. Тепер у її ході з'явилася впевненість людини, яка знову починає довіряти власному тілу.

Девід підійшов до неї.

— Ти впевнена, що лікар дозволив тобі такі подвиги?

— Лікар дозволив мені гуляти, а не лежати вдома й чекати, поки бездиханне тіло винесуть на ношах.

— Ти завжди вміла перекрутити рекомендації на свою користь.

— А ти завжди вмів перебільшувати небезпеку.

Вона взяла легку куртку, хоча надворі було вже по-літньому тепло. Сонце пригрівало, але повітря ще зберігало ранкову свіжість. У саду пахло молодою травою, квітами й нагрітою землею. Після кількох місяців лікарняних палат, стерильних коридорів і нескінченного запаху антисептика цей манив Амаю розкішшю та різноманіттям.

Вона затрималася на ґанку, заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Господи, як добре!

Девід мовчки спостерігав за нею.

— Що саме? — нарешті запитав він.

— Повітря. Сонце. Можливість самій вийти з дому, не питаючи себе чи не запаморочиться в мене голова через п'ять хвилин. — Вона розплющила очі й усміхнулася. — Знаєш, я раніше навіть не замислювалася, яке це щастя — просто ходити.

— А тепер замислюєшся?

— Тепер я багато про що замислююся.

Вона рушила садовою доріжкою. Девід пішов поруч. Амая час від часу зупинялася, щоб роздивитися квіти або простягнути долоню до гілки, яка звисала над стежкою. Вона не поспішала, не перевіряла телефон і не намагалася перетворити прогулянку на ще один пункт у своєму розкладі.

— А ще я можу бути мамою, — продовжила вона, коли вони звернули на вихід із території Шеєрів. — Не в лікарняній палаті, не через скло інкубатора. Можу гуляти з Еміліаном, брати його на руки, бачити, як він росте. Звичайні речі, про які інші навіть не задумуються, бо це для них норма.

Девід відвів погляд.

Він пам'ятав, як близько вона підійшла до смерті. Пам'ятав тривожні повідомлення лікарів, довгі години очікування й власне безсилля. Тепер Амая говорила про майбутнє так, ніби воно нарешті перестало бути чимось тимчасовим.

Йому хотілося повірити, що найгірше позаду, однак  він надто добре знав, що спокій Амаї не завжди означав відсутність небезпеки.

— До речі, — промовив він, коли вони минули клумбу з трояндами, — ти так і не пояснила мені, що означала твої слова про Тео.

Амая не здригнулася. Навіть кроку не сповільнила.

— А що саме тебе цікавить?

— Наприклад, чому ти говориш про нього так, ніби він може нас почути.

— А хіба не може?

Девід зупинився. Амая пройшла ще кілька кроків, а тоді обернулася до нього.

— Не дивися на мене так. Я не сказала, що він стоїть за деревом із диктофоном.

— Ти могла б і без цього обійтися.

— Могла б. Але ти все одно запитав би.

Він наздогнав її.

— Амі.

— Що?

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона на мить замовкла, роздивляючись сонячні плями на доріжці.

— Тео  насправді давно не приходив.

Девід відчув, як усередині все напружилося.

— І?

— Коли я живу спокійно, коли не шукаю ворогів за кожним поворотом і не намагаюся покарати всіх, хто колись зробив мені боляче, він не має чим підживлюватися. Коли ж починаю підозрювати кожного, то йому знову є про що зі мною поговорити.

— Ти зараз говориш про нього так, ніби він жива істота.

— Для мене він є окремим голосом. Іноді я досі чую його, але тепер знаю, що не кожен голос потрібно слухати.

Девід не став уточнювати, чи йдеться про спогади, галюцинації або щось, чого він не міг зрозуміти. Він давно засвоїв: якщо Амая вирішувала говорити відверто, її не варто перебивати. А якщо не вирішувала — жодне запитання не допомогло б.

— І ти вирішила просто жити мирно? — запитав він.

— Уявляєш? Виявилося, що це набагато приємніше, ніж постійно планувати, кому зіпсувати життя.

— Не кажи, що ти вирішила стати святою та зробити того вічно не знаючого, кого кохати чоловіка, спадкоємцем усіх твоїх статків!

Амая засміялася.

— Я не знала, що ти так добре обізнаний із моїм духовним розвитком.

— Не переводь розмову! Ти в курсі, що він знає про заповіт?

— Так.

Девід аж зупинився.

— І тебе це не турбує?

— Чому воно мало б мене турбувати?

— Тому що Шеєр знає, що в разі твоєї смерті отримає все.  Після цього раптом почав працювати з таким ентузіазмом, що скоро його доведеться відривати від комп'ютера хірургічним шляхом. Думаєш, для кого він так старається? А ти йому ще й допомагаєш!

Амая глянула на брата уважніше, і в її очах з'явилося щось схоже на щире здивування.

— Звісно! Він же дбає про сімейні статки.

— Амає!

— Що?

— Він  тільки й чекає, поки ви з Еміліаном відправитеся на той світ!

Вона замислилася, ніби брат запропонував їй цікаву, хоча й дещо непереконливу теорію.

— Я вже там була, Девіде. Тому не так страшно знову опинитися у знайомих місцях. А от мій чоловік, здається, боїться. Він туди  зовсім не поспішає.

— Тому й заповіт не склав?

— Тебе так цікавить життя Шеєрів після смерті?

— Мене цікавить життя моєї сестри й мого племінника в цьому грішному світі!

— Ти переживаєш за гроші.

— Ще й як! — Девід розвів руками. — Твій ненаглядний чоловік може залишити твого сина без копійки через велике кохання мамусі до ідіота Шеєра! Я тобі за це...

— У нього є добрий дядько! — перебила Амая. — Невже ти кинеш малого в біді?

Девід подивився на неї так, ніби вона щойно поставила під сумнів існування того дядька.

— Звісно, не кину!

— От і славно.

Вона знову рушила вперед.

Девід наздогнав її.

— Ти не можеш так просто відмахнутися від цього питання! До повноліття Еміліана його офіційним опікуном залишається Шеєр. Якщо з тобою щось станеться, саме він ухвалюватиме рішення щодо дитини. А ти залишаєш йому всі свої статки!