Розділ 53. Занепокоєння

Саме в цьому, на думку Девіда, і полягала проблема.

Зовні Амая відступила. Вона не вимагала повноважень, не намагалася повернути собі кожен підпис і не втручалася в рішення, які тепер ухвалював Даміан. Навіть питання лікування залишалося формально простим: вона виконувала призначення лікарів і приїжджала на процедури.

Проте одного повноваження вона чоловікові так і не передала.

Даміан хотів стати її офіційним медичним представником, щоб мати можливість діяти в разі нового погіршення її стану. Амая відмовилася. Вона пояснила, що на нього й без того забагато навалилося, що йому треба берегти серце, працювати й дбати про Еміліана. Їй не хотілося додавати чоловікові ще один тягар.

Даміан прийняв це за прояв любові й наслідок пережитої хвороби.

Девід же знав: сестра могла бути виснаженою, слабкою, навіть наляканою, але ніколи не віддавала комусь важелі впливу лише тому, що так було зручніше.

— Ти могла б дозволити йому допомогти тобі, — сказав він.

— Він допомагає.

— Я не про це.

— Я знаю, про що ти.

Амая взяла чашку, зробила ковток і знову поставила її на стіл.

— Даміану потрібно думати про компанію й сина. Він робить це добре. Я не бачу причин заважати йому.

— А про тебе хто думатиме?

— Ти, наприклад.

Вона сказала це з такою лагідністю, що Девід на мить забув, що саме збирався запитати ще.

— Ти завжди вміла перекладати на мене найнеприємнішу частину роботи.

— Бо ти завжди був у ній найкращим.

Він не всміхнувся.

За три місяці Девід чекав підступу від кожного, проте найбільше його тривожила не поведінка Даміана, не несподівана доброзичливість родичів і навіть не незмінений заповіт.

Його непокоїв стан Амаї.

Вона поводилася так, ніби не помічала жодної загрози. Не згадувала про Ніколь, не ставила незручних запитань про те, хто був поруч, поки вона лежала без свідомості, і не цікавилася, що Даміан знав про її стан та спадщину. Навіть коли її рішення могли б здатися підозрілими, вона знаходила для них просте, розумне пояснення.

Ніхто не мав причин відкрито сумніватися в її розсудлидливості чи звинувати у якомусь підступі.

Але ніхто й не поспішав вважати її цілком здоровою.

Девід раптом подумав, що це надзвичайно зручне становище для всіх, хто хотів би діяти від її імені.

І для самої Амаї — теж.

— Ти дуже дивно поводишся, — сказав він нарешті.

— Ти вже сьогодні це казав.

— А ти досі не відповіла.

— Можливо, ти неправильно ставиш запитання.

Девід нахилився вперед.

— Вони вважають тебе не сповна розуму. Ти це знаєш?

— Підозрюю.

— І тебе це влаштовує?

— А повинно ні?

Він уважно подивився їй в очі.

— Мені не подобається, що ти так легко дозволяєш їм думати про тебе все, що заманеться.

— Люди взагалі мають багато думок. Не всі з них варті моєї уваги.

— А заповіт? Він теж не вартий?

На мить у кімнаті стало тихо.

Амая не відвела погляду, не запитала, звідки він дізнався, і не вдала, що не розуміє, про що йдеться.

— Ти хвилюєшся через гроші? — спокійно запитала вона.

— Я хвилююся за тебе.

— Знаю.

— Ні, Амає. Ти не знаєш. Якби знала, то не залишала б усе так, як є.

Вона ледь усміхнулася.

— А якщо я залишила все саме так, як хотіла?

Девід замовк.

Це була відповідь, якої він боявся. Не тому, що вона доводила його неправоту. А тому, що сестра могла справді вважати, ніби все контролює, тоді як решта родини терпляче чекала, коли вона остаточно втратить можливість захищати власні інтереси. Або ж вона знала значно більше, ніж він міг уявити.

— Ти мені не довіряєш? — тихо запитав він.

— Довіряю.

— Тоді скажи, що відбувається.

Амая подивилася на двері в коридор, потім на брата. Її обличчя залишалося спокійним.

Вона приклала палець до губ.

— Тсс.

Девід мимоволі озирнувся.

— Що?

— Не можна, щоб про це довідався Тео.