Розділ 52. Зміни

Три місяці потому

За три місяці Девід так і не зрозумів, що відбувається із сестрою.

Амая одужувала швидше, ніж очікували лікарі. Їй дозволили повернутися додому, залишивши регулярні процедури й обстеження в клініці. Еміліана теж виписали. Хлопчик іще потребував особливого догляду, але тепер це можна було організувати вдома.

Здавалося, життя поступово поверталося до норми.

Саме це й непокоїло Девіда.

Того дня він приїхав до сестри без попередження, сподіваючись нарешті поговорити з нею наодинці. Проте, щойно зайшов до вітальні, почув голос Амаї.

— Ні, ми не будемо виходити на Балкани з усім каталогом одразу. Спочатку визначимо три пріоритетні ринки, підготуємо локалізацію інтерфейсу й перевіримо, як працюють виплати авторам. Мені не потрібна кількість країн у презентації. Мені потрібна система, яка не розвалиться після першої тисячі публікацій.

Девід зупинився біля дверей.

Амая сиділа в кріслі з ноутбуком на колінах. На екрані було видно кілька вікон відеоконференції. Керівники відділів чекали, поки вона закінчить думку.

— Щодо друкованих книжок, — продовжила вона, — я хочу бачити окремий фінансовий прогноз. Витрати на виробництво, доставку, повернення, роботу з друкарнями. Не можна просто додати кнопку «Замовити паперову версію» й назвати це новим напрямом бізнесу.

Один із чоловіків на екрані почав щось пояснювати.

— Я розумію, що це складно. Саме тому ми й наймаємо людей, які вміють розв'язувати складні завдання.

У голосі Амаї не було ані роздратування, ані колишньої безжальної різкості. Вона говорила спокійно, навіть м’яко, але після кожного її запитання керівники чомусь переставали усміхатися й починали уважніше дивитися у свої документи.

Девід мовчки зайшов до кімнати й сів в кутку.

Даміан за останні місяці зробив із Booki значно більше, ніж просто електронну бібліотеку. Він змінив бренд до невпізнаваності: перебудував структуру платформи й відкрив авторам можливість самостійно публікувати твори різними мовами. Тепер компанія готувалася вийти за межі електронних видань: читачі мали отримати змогу замовляти друковані книжки, а автори — продавати їх без необхідності шукати видавця для кожного рукопису.

Першими великими напрямами розвитку після кризи стали міжнародна дистрибуція та Балкани. Даміан розумів, що там доведеться працювати з різними мовами, платіжними системами, законодавством і читацькими звичками. Але саме ця складність і приваблювала його. Він хотів побудувати не черговий магазин книжок, а платформу, де автор міг би пройти шлях від рукопису до читача, не залежачи від одного видавництва чи одного ринку.

І він працював так, ніби часу в нього було значно менше, ніж насправді.

Девід іноді думав, що Даміан просто не дозволяє собі зупинитися. Після операції на серці той іще не відновився повністю, проте продовжував літати на зустрічі, проводити переговори й особисто контролювати найважливіші рішення. Відпочинок він сприймав як прикру затримку між двома робочими завданнями.

Амая, схоже, не збиралася йому заважати. Вона вислуховувала звіти, погоджувала рішення, ставила запитання. Часом її пропозиції допомагали уникнути дорогих помилок. Проте вона не намагалася повернути собі повний контроль над компанією, не вимагала звітувати про кожну зміну й не втручалася в роботу Даміана лише для того, щоб нагадати, кому належить останнє слово.

Коли на екрані з'явилося питання про затвердження наступного етапу міжнародного запуску, Амая відкинулася на спинку крісла.

— Остаточне рішення за Даміаном. Я хочу, щоб він побачив фінальну версію після виправлень.

Девід перевів на неї погляд. Сестра не дивилася в його бік.

Нарада тривала ще хвилин двадцять. Амая не пропустила жодної важливої деталі, хоча кілька разів їй довелося зупинятися, щоб випити води. Наприкінці подякувала всім за роботу й побажала гарного дня.

Коли екран погас, вона закрила ноутбук.

— Ти давно тут? — запитала, помітивши Девіда.

— Достатньо.

— Тоді ти знаєш, що в мене все гаразд.

— Я чув розмову про міжнародну експансію й друковані книжки. Не впевнений, що це відповідь на моє запитання.

Амая всміхнулася.

— Ти ще навіть не поставив запитання.

— Де Еміліан?

— Бабуся Діана й Тарарощенко повезли малого на прогулянку. Погода гарна, а лікарі дозволили йому гуляти за умови, що ми дотримуємося рекомендацій. Вони повернуться за півгодини.

— Ти спокійно відпустила його з ними?

Амая подивилася на брата з подивом.

— Девіде, вони його бабуся й дідусь. І дуже люблять малого.

— Це я помітив.

За останні місяці мати Даміана та Борисович справді виявилися уважними до Амаї, Даміана та  дитини. Вони не просто приїжджали помилуватися онуком, а вчилися доглядати за ним, запам'ятовували рекомендації лікарів, узгоджували прогулянки й годування.

У цьому не було нічого поганого. Навпаки, усе виглядало майже зразково.

Вінтерхауси також не відставали. Родина, яка ще недавно могла перетворити будь-яку зустріч на боротьбу за вплив, тепер поводилася стримано й охоче долучалася до справ Еміліана.

Ніхто не сварився. Ніхто не висував ультиматумів. Ніхто не вимагав негайно вирішити, хто матиме вирішальне слово в майбутньому хлопчика.

Усі ніби зрозуміли, що зараз краще не тиснути. Або чекали слушного моменту.

— А Даміан? — запитав Девід.

— У відрядженні. Повернеться завтра.

— Знову не вдома?

— У нього багато роботи.

— У нього ще й серце. І дружина. І дитина.

— Я знаю.

Амая сказала це так просто, що Девід не відразу знайшовся з відповіддю.

— Ти не вважаєш, що він надто себе виснажує ради бізнесу?

— Вважаю. Я вже говорила з ним про це.

— І?

— Він пообіцяв бути обережнішим.

Девід пирхнув.