Розділ 49. Пробудження

Амая різко розплющила очі від різкого болю унизу живота та нестримного бажання виблюватися.

Світ довкола блукав, розпадаючись на білі та сірі плями. Запах озону, спирту та хімікатів перехопив подих. Груднева клітка судомно сіпнулася, змушуючи легені зробити перший, пекучий вдих.

Амая різко, зціпивши зуби від спазму, простягнула тремтячу руку до живота.

Його не було.

Замість звичного, важкого, округлого тепла під її пальцями виявилася лише м'яка, порожня, запала всередину площина, стягнута тугою пов'язкою.

Світ остаточно закрутився перед очима. Усі спогади, імена, обличчя — все це випарувалося, згоріло в лихоманці. Залишився лише один-єдиний факт із її біографії, який Амая чітко пам'ятала: вона була вагітною. А тепер дитини немає.

— Де... де вона?! — захрипіла Амая.

Вона намагалася сісти, але тіло не слухалося, катетери у венах боляче натягнулися.

— Де моя дитина?! — жінка засіпалася на ліжкові.

— Амає! Все добре! Все в порядку! — чийсь чоловічий голос пролунав десь збоку.

Біля ліжка був якийсь високий чоловік у темному піджаку. У його очах був дикий страх і відчайдушне бажання допомогти. Він простягнув до неї руки.

— Не торкайся мене! — закричала вона. Переляканий погляд блукав його обличчям. Воно було знайомим, але вона не могла згадати це родич, лікар чи ворог. — Хто ти?! Де мій малюк?! Що ви зі мною зробили?!

— Амі, це я... Це Девід. Я твій брат, — його голос тремтів, — Ти була в комі. Твій син народився, він живий! Чуєш мене? Він живий!

— Брат?.. — вона похитала головою, її погляд був абсолютно пустим, позбавленим бодай іскри впізнавання. Слово «брат» звучало як чужоземна мова. — Я не знаю тебе! Де мій син! Віддайте його мені!

Прилади довкола завищали все частіше. Двері палати розчинилися, і всередину увірвалася група медиків.

— Тахікардія, тиск росте! — доктор Рід рішуче ступив до ліжка, готуючи шприц для седативного. — Вона зашкодить собі, шов може розійтися!

— Ні! Жодних транквілізаторів! — пролунав спокійний, м'який, але владний жіночий голос від дверей.

У палату повільно увійшла Ніколь Торосян. Як психолог та психіатр, вона крок за кроком наблизилася до ліжка, оцінюючи стан пацієнтки.

— Седація зараз лише поглибить її психоз, — м'яко мовила Ніколь, звертаючись до Ріда. — Їй не потрібні ліки, докторе. Їй потрібен детонатор реальності. Якщо ми не покажемо їй дитину зараз, її мозок просто вигорить від материнського панічного афекту. Дозвольте їй побачити малюка.

Рід на мить замислився, переводячи погляд від монітора до божевільних від страху очей Амаї.

— Добре, — нарешті мовив він. — Зробіть це. Негайно.

Хвилини чекання перетворилися на вічність. Амая важко дихала, впившись пальцями в простирадла, її тіло дрібно тремтіло. Вона не чула, що їй казав чоловік, який називав себе братом, вона не помічала людей. Вона чекала.

Коли прозорий пластиковий бокс на коліщатках повільно закотили до палати, Амая затамувала подих. Весь її світ звузився до цього боксу. Вона поворухнулася, ігноруючи пекучий біль у животі, і припала обличчям до силіконового віконця. Всередині, загорнутий у м'яку тканину, лежав крихітний, рожевий згортчок. Хлопчик тихо сопів, дрібно ворушачи маленькими пальчиками.

Вона простягнула руку всередину. Пучки її пальців торкнулися гарячої, оксамитової щоки малюка. Хлопчик здригнувся, розплющив оченята й вчепився у її вказівний палець.

Паніка зникла миттєво. Обличчя Амаї розгладилося, а з очей беззвучно й рясно покотилися гарячі, сльози абсолютної, чистої радості. Вона посміхалася — сліпо, щасливо, безпам'ятно.

— Синочок... — прошепотіла вона, припавши чолом до прозорої стінки. — Ти тут... Ти живий.

Вона трохи повернула голову, дивлячись на дитину, і ледь чутно питала:

— Як тебе звати, маленький?  Ти вже маєш ім'я?

Девід зробив крок уперед, але Ніколь випередила його, промовивши першою — солодко, плавно:

— Пан Шеєр назвав його Еміліаном.

— Еміліан... — Амая повторила це ім'я, мов молитву. Вона підняла очі, шукаючи опори, і її погляд зупинився на лікарі, який стояв найближче до кувеза.

Доктор Рід дивився на неї з глибоким співчуттям і професійною ніжністю.

Амая зітхнула, і на її блідому обличчі з'явилася виснажена, але тепло-довірлива посмішка. Вона простягнула до нього вільну руку:

— Дякую тобі... Ти зберіг нас. Я знала, що ти не залишиш мене, мій любий... 

Девід відкрив рот від подиву.  Рід на мить застиг, не знаючи, як реагувати на те, що вона сприйняла його за Даміана.

Ніколь кашлянула собі в кулак. Вона ледь стримувала отруйну втіху від того, наскільки глибоко розпалася свідомість пацієнтки.

Амая повільно повернула до неї голову. Її погляд, щойно сповнений материнської ніжності, раптом сверлив дірочки у докторі Торосян.

Щось хиже і зловісне блиснуло в очах Амаї. Вона дивилася на Ніколь не як божевільна, а як людина, яка добралася до правди крізь тисячу прошарків брехні.

— Я тебе знаю, — промовила врешті.

Її голос звучав  якось страхітливо. 

Посмішка на обличчі Ніколь миттєво згасла, а щоки зблідли.

— Ти... — Амая зробила паузу, не зводячи з неї того дикого погляду. — Ти хочеш вбити мого сина. І забрати мого чоловіка.