Розділ 46. Відмова

Даміан поглянув на Ніколь.

Вона відчула цю коротку, майже непомітну секунду, коли в Шеєровому погляді просковзнула невпевненість. Вона бачила, як у сірих очах промайнуло бажання.

Вона вирішила, що цей момент — її.

Ніколь зробила ще один повільний крок.

Її долоня легким, обережним рухом ковзнула з його передпліччя вище, торкаючись напруженої шиї.

— Дозвольте собі зупинитися, Даміане, — прошепотіла вона, припіднімаюсись.  Її дихання, тепле й просякнуте ніжним ароматом персика, торкнулося його губ. — Ви виплатили всі борги. Дозвольте комусь подбати про вас.

Вона припала до його вуст відвертим, м'яким поцілунком.

Це була не просто спокуса. Це була обіцянка затишної гавані, де не існує ані виснажливої війни за Booki, ані Вінтерхаусів.

Даміан застиг.

Його тіло, виснажене місяцями провини й постійної напруги, на кілька секунд піддалося цьому моменту. Він не відсахнувся одразу. У цьому контакті було стільки щирого замилування й жалю до нього, що в глибині душі спалахнуло коротке, але виразне відчуття: йому була приємна ця увага. Відчувати себе не функцією, не винуватцем, а чоловіком, про якого турбуються.

Липке відчуття обов'язку розрізало цю ілюзію, мов скальпель. У пам'яті спалахнули прохолодні пальці Амаї та той запеклий бій, який вона вела за їхню дитину.

Даміан повільно, але непохитно перехопив  м'які зап'ястя  Ніколь й відсторонив жінку від себе. У його русі не було грубості чи агресії — лише виважена, аристократична дистанція.

Ніколь хитнулася назад, спираючись на підвіконня. Вона важко дихала, дивилась на нього з благанням і легким збентеженням.

—  Ми порушуєте межі професійної етики, міс Торосян. — промовив Даміан.

Він не відвів очей, і в його погляді не було огиди. Там було рішення людини, яка розуміє спокусу, але свідомо обирає свій хрест.

— Даміане, я ж бачу, як тобі важко, — ледь чутно прошепотіла вона, торкаючись своїх губ. — Ти ж не залізо. Ти не повинен карати себе до кінця життя. Ти не повинен присвятити життя цій вінтерхаусівській божевільні. Ти не повинен бути з нею!

— Можливо.— Шеєр ледь помітно нахилив голову, і кутик його губ здригнувся в гіркій усмішці. — Дякую за турботу. І за воду... Це правда важливо для мене. Але в тій палаті лежить моя дружина. Жінка, яка прямо зараз виборює життя нашої дитини. І мій обов'язок — бути поруч із нею. До самого кінця. 

Ніколь мовчала. Вона чекала крику, звинувачень чи залякувань, а отримала спокійну відмову, яка вражала куди сильніше за будь-яку лють.

Даміан зробив півкроку назад, повертаючи між ними суто професійну відстань.

— Ви —чудовий фахівець, міс Торосян.  Я би дуже не хотів втратити вашу допомогу для  моєї дружини через... плутанину в почуттях. Давайте просто залишимо це тут. І ми не настільки близькі, щоб нас спілкуватися на "ти".

Він дістав носовичок з карману піджака і витер губи. 

Не сказавши ні слова він попрямував назад.

До Амаї.

Ніколь залишилася стояти біля підвіконня.

Вони обидва розуміли: цей поцілунок був важливим для обох.

Попри Шеєрову відмову, між ними зависла тонка, невидима нитка недосказаності. Вона дала відчути Даміану, що він може бути бажаним, а він — залишив їй надію, що в його бездоганному світі є тріщина.

Ніколь була готова вбити туди кілок та дістати “справжнього” Шеєра.