Розділ 43. Ланцюги

Голос пробивався крізь товщу води.

Він був сиплим, далеким, позбавленим звичної карбувальної чіткості, але Амая впізнала його миттєво. «Я обіцяю тобі... я буду іншим... буду поруч з тобою, буду батьком...» Слова Шеєра звучали як замовляння, вони розчинялися в її свідомості, переплавляючись у химерні, яскраві образи.

І темрява навколо раптом розступилася, перетворюючись на залиту м'яким сонцем вітальню.

Амая стояла біля кухонного острова. На ній була м'яка, затишна домашня сукня салатового кольору, волосся перев'язане простою стрічкою. Повітря пахло свіжою випічкою, корицею та домашнім затишком. Вона була ідеальною дружиною. Домашньою, лагідною, спокійною. Жінкою, яка присвятила всю себе родинному вогнищу, турботі про чоловіка та дитину.

У кутку кімнати, на килимі, сидів її маленький син. Хлопчик із її очима, але вбраний у бездоганно випрасувану сорочку.

Поруч із ним сидів Даміан.

Він грався з хлопчиком, але в цій грі не було ані краплі дитячої радості чи спонтанності. Все відбувалося за суворими, непохитними правилами. Даміан вивіряв кожен рух малого, виправляв, як той тримає дерев'яні кубики, вказував на найменші помилки, педантично вимовляючи інструкції. Жодної посмішки. Жодного права на дитячий промах. Справжній батько-професор, для якого навіть гра — це іспит на логіку та дисципліну.

Даміан підвівся і підійшов до Амаї. Він м'яко торкнувся її плеча, його голос був стриманим і вдячним:

— Дякую за обід, люба. Ти —дивовижна господиня.

Чоловік поглянув на годинник і на сина.

— Ми трохи погралися. Тепер малому пора спати. Забери його.

Він знову поклав руку на її плече.

Амая дивилася в його очі й відчувала, як по її шкірі біжать сироти. Від його слів, від його доторку, від самого цього дому йшло дещо жахливе.

Крижаний холод.

Тут не було кохання. Не було жодного спалаху пристрасті, жодного гарячого подиху, жодного щирого пориву. Це було не життя, а вилизана, досконала декорація. Стерильна пастка, у якій вона віддала свою душу ради того, щоб бути «гарною дружиною» для чоловіка, який сприймав її як зручний сервіс.

Амая глянула на свої руки — і жах охопив її.

Стіни кімнати почали вкриватися інеєм. Ідеальна вітальня тріскалася, мов крихке скло

 Це не те життя, якого вона прагнула. Це було просто нічним жахіттям, з якого потрібно негайно прокинутися.

Вона зробила крок назад, збираючись розвернутися і бігти геть із цього шлюбу, розплющити очі, вирватися з коми на волю... але ноги не зрушили з місця.

Амая опустила погляд. На її зап'ястях і кісточках ніг висіли важкі, темні, залізні ланцюги. Вони тягнулися від підлоги, вростаючи в саму основу цього сімейного дому.

Вона судомно смикнулася, намагаючись скинути їх, але залізо лише боляче впилося в шкіру.

— Ти кудись зібралася, Амає? — пролунав голос поруч. — Слідкуй за розпорядком дня.  Сину, що ми повинні зараз робити?

— Спати. — наче робот, вимовив малий.

Даміан більше не посміхався. Його обличчя перетворилося на кам'яну брилу. Він повільно обійшов навколо Амаї і став позаду. У його руках був ще один ланцюг.

Він обережно, майже ніжно поклав його їй на шию, обмотав навколо горла і повільно, методично затягнув поміцніше, перекриваючи їй дихання.

Амая схопилася пальцями за залізні ланки, хрипочучи від нестачі повітря, але Даміан лише нахилився до її вуха. Його подих був холодним, мов північний вітер.

— Ти ж сама цього хотіла, — тихо, жорстоко засміявся він. Сміх лунав як тріск сухого льоду. — Ти сама хотіла бути за моєю спиною. Сама хотіла бути моєю дружиною. Тепер терпи!

Син мовчки дивився, як батько катує словами і ділами його матір.

Амая забилася в цих ланцюгах, вириваючись із марення.

...В реальному світі її пальці на білому простирадлі реанімації судомно стиснулися в кулаки.