Розділ 37. Сон

Там, куди її затягнуло, не було білих лікарняних стін.

Амая йшла по м'якому, теплому золотому піску. Праворуч від неї шумів безкрайній, лагідний океан, накочуючи на берег прозорі хвилі з білою піною. Сонце м'яко гріло плечі. Усередині себе вона відчувала таку дику, первозданну силу, якої не мала вже дуже давно. Ні болю в нирках, ні гарячого туману в голові, ні втоми. Вона була абсолютно здоровою, вільною і... щасливою.

Попереду, підіймаючи мільярди золотих бризок, до неї біг маленький хлопчик. Він сміявся, розкинувши ручки, і весь його вигляд випромінював очікування найтепліших, найміцніших обіймів. Амая посміхнулася, відчуваючи, як серце заливає нестерпна ніжність. Вона знала це без жодних сумнівів: це її син.

Вона вглядалася в його обличчя, коли він підбігав ближче. Хлопчик був дивовижно схожий на неї. Він усміхався, як вона.  Якась дивна, полегшуюча думка промайнула в її свідомості: у ньому не було абсолютно нічого шеєрівського. Ні риси, ні жесту. Жодного нагадування про холодну логіку Даміана.

Амая підвела погляд і подивилася вдалину, туди, де лінія піску зливалася з маревом. Там, уздовж кромки води, повільно йшов чоловік. Він помітив її і підняв руку у вітальному, спокійному жесті. Знання всередині підказало їй: це її чоловік. Батько її дитини, її опора, її захист. Але серце кричало, що це не Даміан Шеєр. І це не був доктор Рід, і навіть не Девід. Це був хтось, чия присутність несла напругу і тривогу.

Хлопчик підбіг майже впритул, і раптом... його обличчя почало змінюватися на очах, наче мазок акварелі під водою. Дитячі риси заокруглилися, посвітлішали, і Амая здригнулася від раптового впізнавання. Малюк став копією того, хто так часто приходив до неї в думках і спогадах останній рік.

Це був Тео. Ї

ї маленький, втрачений колись, братик Тео.

Поки вона заніміло дивилася на "сина", постать чоловіка вдалині нарешті наблизилася, виходячи з сонячного марева. Амая підняла очі й відчула, як по щоках котяться гарячі сльози. Це був  Вінтерхаус. Її вітчим. Людина, яка дала їй  ще одне прізвище, яка навчила її бути залізною.

Тео, не звертаючи уваги на дорослих, раптово скинув свої речі прямо на золотий пісок. Він дзвінко засміявся і з розгону побіг уперед — прямо в розбурханий океан, який секунду тому був таким лагідним.

— Тео, ні! Назад! — закричала Амая, кидаючись за ним.

Але вода раптово потемніла, перетворюючись на важку ртуть. Величезна, холодна хвиля з гуркотом піднялася над берегом, ховаючи під собою і золотий пісок, і маленьку постать хлопчика, і вітчима, який тягнув до неї руку.

Глухий, нищівний удар обдав її крижаною водою…

Світло згасло. 

Настала темрява.