Розділ 34. Ляпас

Медсестра несміливо наблизилася до Даміана, який важко спирався спиною об стіну, намагаючись стабілізувати збитий пульс.

— Містере Шеєр... Ви можете зайти до неї. Лікар дозволив, але буквально на кілька хвилин.

Даміан застиг. Усередині нього все палало від принизливої, гнилої злості. Він перевів погляд на зачинені двері реанімаційного боксу. Зайти? Навіщо? Побачити Александру Амаю — залізну, незламну лідерку, яка завжди грала за жорсткими правилами — безпорадною, з пластиковою трубкою у роті, повністю залежною від мірного свисту апаратів?

Він відчув дикий, майже фізичний спротив. Він не хотів, не міг бачити її в такому стані. Це видовище не викликало жалю, воно викликало страх. Безпорадність Амаї була дзеркалом його власної безпорадності, смертельним ляпасом по його чоловічому его та його мільярдам, які зараз не могли купити навіть її свідомість. Визнати цю слабкість означало визнати, що залізна імперія Шеєра теж дала тріщину. Він залишився стояти на місці. Його заперечення було формою самозахисту.

Важкі, швидкі кроки луною відбилися в кінці коридору.

Девід Вінтерхаус буквально влетів у відділення. Без піджака, волосся розпатлане, в очах — шок. Дейв ковзнув поглядом по розлюченому, дико напруженому і водночас розчавленому обличчю Даміана, а потім зупинився на плямах на сорочці. Побачивши ці криваві сліди на його кулаках та затиснуті до судом щелепи, Девід відвернувся. Обом чоловікам було ясно: без Амаї залізна маска Шеєра просто тріснула й обсипалася.

—  Мене звати Девід Вінтерхаус. Я медичний представник Амаї Шеєр. Я хотів би її побачити, — попросив Девід у медсестри.

— Містере Вінтерхаус, прошу Вас спочатку зайти до доктора Ріда.

Девід послушно пішов за медсестрою, а Даміан залишився в коридорі, відчуваючи себе приниженим Амаєю та заблокованим по всіх фронтах.

Він повільно опустився на шкіряну кушетку, важко впираючись ліктями в коліна й ховаючи обличчя в долонях. У скронях пульсував гарячий біль, але думки раптово розсіялися. Чомусь його потягнуло від лікарняних стін у зовсім інший простір.

Він витягнув телефон. Він відкрив контакти й за завченою траєкторією знайшов  її ім'я. Маріанна. Його солодка Мармеладка.

У грудях знову стисло, але цього разу це був не серцевий напад. Це був глухий, нестерпний розпач, який він душив у собі тижнями. Маріанна була особливою. Дівчиною, яка спромоглася зачепити в його холодному, розрахунковому серці ті струни, про існування яких він навіть не здогадувався. Вона йому подобалася йому своєю чистотою, своїм талантом, своєю беззахисністю, яка так контрастувала з його жорстоким світом. Якби не правила, якби не статус, якби не Booki, якби не збій верифікації, якби не Амая і якби не те дурне бажання. Все було б по-іншому. 

Але є як є. 

Амая врятувала бізнес, врятувала його. Він одружився з нею, бо так правильно. Даміан Шеєр вчинив як дорослий, відповідальний чоловік, захищаючи їхню багаторічну працю та дбаючи про майбутнього спадкоємця. На жаль, Маріанну він так і не зміг вирвати із серця. Це захоплення отруювало його шлюб із першого дня, змушуючи Амаю будувати навколо себе глухі стіни. 

Даміан затамував подих, зважуючи всі “проти” і “за”. Сам не помітив, як натиснув на виклик. Йому хотілося просто почути її голос. І до біса Амаю, Девіда та Цзіньхана!

Гудок усього один. А потім у динаміку пролунав глибокий, спокійний, голос Чжана Цзіньхана:

— Пане Шеєр. 

Даміан здригнувся, миттєво випрямляючись на кушетці реанімаційного коридору. Лють і дикі ревнощі гарячою хвилею вдарили в голову, випалюючи залишки київських спогадів.

— Пане Чжан. Знову  говоритимете за Маріанну?

— Виявляється пан Шеєр доволі нетерплячий. Нагадую Вам, справи, що стосуються Booki,  пані Яблуневська веде через адвоката.

— О, і цей адвокат пасе її день та ніч! Дивні відносини чи не так?

— Пане Шеєр, Ви зараз говорите з юристом. Кожне Ваше слово може бути використане проти Вас у суді. Наступний Ваш дзвінок ми будемо розцінювати як сталкерство та тиск на автора. Пані Яблуневська не бажає говорити з Вами ні про літературні, ні про особисті справи. Ваше спілкування з нею відбуватиметься лише в офіційному полі, тобто через або у присутності  її адвоката Чжана Цхіньхана.

У Даміана перехопило подих. Почуття, які він ховав за маскою успішного американського бізнесмена, прорвали греблю холдингових розрахунків.

— Особисте вибачення теж через адвоката передавати? — здушено, майже з люттю запитав він. — Обговорювати почуття теж через нього?

— Не вдавайтеся у драматургію, пане Шеєр, якщо взялися розкладати життя усіх на логічні конструкції, — холодно відрізав Цзіньхан.

Кожне слово китайця впивалося у пам’ять тисячею голок. Це була цитата. Майже пряма цитата того, що сам Даміан колись говорив Маріанні в університетському парку. «Я викладаю логіку, а не драматургію». 

Маріанна розказала Цзіньхану все. Вона віддала йому їхнє минуле.

— У неї взагалі є співчуття? — витиснув із себе Даміан, відчуваючи, як рушиться остання лінія його оборони.

—За словами одного відомого нам професора: “Співчуття — це не науковий термін", — продовжував говорити його ж словами Цзіньхан.

Даміан уже був готовий почути короткі гудки, але на тому кінці дроту раптово запала тиша. До нього долетів тихий звук, ніби хтось перехопив подих. А потім пролунав чистий, такий знайомий і такий рідний голос, від якого в Даміана все всередині перевернулося.

— Пане Чжан, будь ласка... Дозвольте сказати йому кілька слів.

Маріанна була там. Поруч із Цзіньханом. Вона не ховалася, не діяла за його спиною — вона, очевидно, глибоко поважала китайця і його рішення захистити її, тому просила про цей виняток прямо при ньому. 

— Даміане Валентиновичу... — тихий голос Мармеладки змусив серце Шеєра пропустити удар.

Він застиг на кушетці реанімаційного коридору, міцно стиснувши телефон закривавленими кісточками пальців. Лють і ревнощі раптово зникли, залишивши лише глухий, оголений біль.