Розділ 24. Таємниця

Стук.
Різкий. Настирливий. 
Амая не підняла голови, бо тіло знало цей стук.
Двері прочинилися. Повільно. Не до кінця.
Світло з коридору лягло вузькою смугою на підлогу. В цій смузі з'явилася рука.
Маленька. Дитяча.
Пальці вперлися в край дверей, ніби їх важко було відчинити.
Амая затримала подих.
Цей рух вона знала. Цю незграбність.
— Тео… — прошепотіла вона.
Двері відчинилися ширше. Він стояв на порозі. Світло било в очі, але вона бачила достатньо.
Не немовля. І не той, кого витяг Девід із води.
Старший.
Здається, час наздогнав його.
Погляд був нерухомим занадто зосередженим.
Він не кликав. Не рухався.
Просто дивився.
В цьому погляді було щось  зловісне.
Наче він знав і не пробачив.
Повітря в грудях застрягло.
— Ні… — видихнула вона.
Тео зробив крок і… почав змінюватися.
Риси стали чіткішими. Старшими.
Перед нею стояла не дитина.
Пам’ять і вирок сплелися в образ страхітливого велетня.
Телефон вислизнув із рук і вдарився об підлогу. Записник перекинувся. Сторінки розкрилися.
Чорні рядки. Імена. Лінії.
Вона закричала.
Раптом…тепло.
Спочатку ледь відчутне. Потім — сильніше.
Амаї запекло всередині. 
Знайомо. Занадто знайомо.
Вона завмерла.
— Будь ласка… — прошепотіла вона.
Тео стояв. Не підходив.
Світ почав звужуватися. Краї розмилися.
Залишилася лише точка — його погляд.
Гнітючість і темрява.

***
Болючо- яскраве світло розрізало темряву. 
Амая розплющила очі й знову їх закрила.
Ліва рука заніміла.
Голка. Трубка.
Правої руки не відчувала.
Тіло було важким, але слухалося.
— Спокійно.
Голос.
Низький. Знайомий.
Доктор Рід.
— Ви в реанімації, — сказав він спокійно,— Була кровотеча. Стан стабілізували. Вагітність збережено.
Слова дійшли не одразу.

— Дитина …жива? — перепитала.
— Так.
— Ви виснажили себе, — сказав Рід тихіше. — Але цього разу ми встигли.
— Слава Богу!
— А тепер скажіть мені, Александро Амає, — його голос став холоднішим, — як саме ви планували зберегти вагітність, приховавши від лікаря Ейлера лікування онкології і системний прийом антидепресантів?