Розділ 15. Самотність

Після того як медсестра вимкнула світло, палата занурилася у напівтемряву.

Амая не заснула. Вона лежала на спині й слухала лікарню. Тут усе жило своїм життям: тихі кроки у коридорі, короткий дзвін металу, приглушені голоси за стіною. У цій будівлі люди боролися за життя, втрачали його, народжували, плакали — і все це відбувалося одночасно.

Вона лежала одна. 

Телефон на тумбочці мовчав.

Амая подивилася на екран.

Порожньо.

Це не дивувало.

Даміан ніколи не дзвонив без потреби. Він діяв інакше: домовлявся з лікарями, уточнював деталі, будував план.  Позапланові дзвінки, слова підбадьорення, заспокоєння через дії — усе це для нього було зайвими рухами.

Раціональність вимагала точності, а точність — логіки.

Вона знала це про нього п’ятнадцять років. Вона звикла до його врівноваженості і стабільного ритму, однак все одно відчувала щось дивне.

Самотність.

До шлюбу вона теж часто була одна.  Самотність була іншою. Робочою, добровільною, навіть зручною. Вона сама обирала, коли відчиняти двері для інших.

Тепер двері ніби були відчинені, а за ними… нікого.

Амая обережно поклала руку на живіт.

— У мене є ти. Ми не одні. — прошепотіла вона.

Це було сказано тихо, але впевнено. Не як обіцянка, а як констатація факту.

Дитина не відповідала. Лише слабке відчуття тепла під долонею.

Вона заплющила очі.

І раптом прийшов спогад. Не різкий. Не страшний. Просто картинка.

Сонце над басейном.

Мокра плитка. Вода, в якій гойдається біла плямка.

Тео.

Амая різко вдихнула повітря.

— Ні.

Вона не хотіла цього зараз. Вона навчилася жити так, щоб цей день не повертався безконтрольно. Але сьогодні Тео стояв десь поруч, як символ втраченого через недбалість дорослих.

— Ти хочеш сказати, що я неправа, Тео? — запитала вона чи то себе, чи то спогад. 

Вона підвелася трохи вище на подушках.

— Я дбатиму про дитину, я ніколи її не залишу без нагляду.

Образ маленького братика не зникав.

— Що ти мені хочеш сказати?

Тео розвернувся і пішов.

Амая закричала, закриваючи обличчя руками.

На її крик збіглися медсестри. Оглядали, перевряли пульс, змірювали тиск, температуру, запитували про біль, виділення і лише тоді про загальне самопочуття.

— Просто страший сон… — пояснила коротко Амая, коли зайшов лікар.

— Місіс Шеєр, — почав тихо лікар, вказавши медперсоналу вийти. — Ви дуже тривожні. Я бачу ці постійні відвідування рідні та переживання за роботу дуже вас турбують. Однак, ви — майбутня мама. Якщо хочете народити здорову дитину і лишитися при ясному розумі, я попрошу вас дотримуватися наших інструкцій та відкласти усі ваші гризоти. Я бажаю направити вас до іншого медичного закладу, щоб дати вам можливість заспокоїтися. Також там є психологічна підтримка для майбутніх мам, які перебувають у кризовому стані та депресії.

— Ви хочете сказати…

— Турбота рідних вас виснажує, а не лікує. Вам варто побути наодинці із собою і дитиною. Подумайте над цим. Ви несете відповідальність за двох.

— І як я маю пояснити це чоловікові?

— Не чоловік буде народжувати і вигодовувати дитину.

Лікар підвівся і вийшов із палати.

Амая потягнулася до телефону. 

Жодного слова від Даміана.

У голові раптом з’явилася проста, майже смішна думка:

“Я заміжня і мушу про все думати сама. Це — крайня ступінь нелогічності!”

— Я заміжня. І я нізащо не відпущу Шеєра. Ми будемо разом, доки смерть не розлучить нас.  Я чекала на це п’ятнадцять років. Будувала, планувала, переконувала себе, що саме так і має бути. Що це логічно. Що це правильно. Що саме з Даміаном Шеєром моє життя буде стабільним і щасливим. Так воно і має бути.  Не смій сумніватися! Не смій! — проводила із собою бесіду Амая.

Раптом перевела погляд на темне вікно. На мить їй здалося, що там Тео змахнув своєю маленькою ручкою сльозу із щічки.

— Стабільність... — прошепотіла вона. 

І вперше ця думка здалася їй дивною, бо стабільність не мала смаку. Не мала тепла. Не мала  стурбованого голосу в телефоні посеред ночі.

Амая поклала руку на живіт.

— Не хвилюйся, — сказала вона дитині. — Я впораюся.

Вона завжди уміла давати собі раду. У цьому й була проблема.  Іноді їй здавалося, що весь світ звик до цієї її здатності настільки, що перестав навіть запитувати, чи хоче вона справлятися сама.

Ніч повільно тягнулася.

Близько четвертої ранку вона все ж задрімала.

І останньою думкою перед сном було усвідомлення;

“Стабільність не врятує шлюб, правда, Тео???”.