Розділ 12. Королівський записник

Коли за Даміаном та батьками зачинилися двері, Амая ще кілька хвилин слухала відлуння їхніх кроків. У палаті пахло стерильністю та дорогим парфумом Діани — задушлива суміш, від якої  вона мусила бігти до вбиральні.

— Турбота, хай їй грець! — добряче проблювавшись, вилаялася жінка.

Виповзши із туалету, вона направилася до вікна, рвучко відкрила його, аби вивітрити дух Тарарощенків і все, що ними пов'язано. Потім взяла телефон і набрала брата.
— Дейве, — тяжко дихаючи заговорила Амая, щойно він відповів. — Мені потрібно, щоб ти приїхав ще раз. Сьогодні. Терміново.
— Що з тобою? Що з дитиною? — вибухнуло на іншому кінці слухавки.
— Мені потрібен записник. Великий, у твердій обкладинці. І ручка. Звичайна чорна ручка. 
На тому кінці запала пауза. Амая уявила, як Девід насупився.
— Записник? Амі, у тебе під рукою два смартфони і доступ до хмари, який не може зламати Пентагон. Навіщо тобі папір?
— Телефон — це доказ, Дейве, — її голос став тихим і холодним. — Цифровий слід, злив інформації, можливість для кожного системника зазирнути мені в голову. А текст у зошиті — це територія, де я господар. Там імена можна перетворити на героїв художнього твору. Пам'ятаєш, наш королівський записник і що цьому передувало?

Девід видав короткий смішок, у якому змішалися подив і захоплення.
— Що ти задумала, сестричко? 
Амая подивилася на білу стіну перед собою, де тіні від жалюзі нагадували грати.
— Травити тарганів, — відповіла вона. — Тих, що занадто розплодилися в щілинах мого дому і вести їхній облік.

***
Коли сонце сіло, залишивши палату в сизих сутінках, з’явився Девід. Він не вмикав світло. Сів у крісло поруч, пахнучи вітром і дорогою шкірою.
— Хто сьогодні вижив? — тихо запитав він, віддаючи записник.
— Поки що всі. — Амая забрала записник і поклала в ящик тумбочки.

Дейв важко зітхнув.

— Запах в палаті такий їдко-солодкий... Хтось явно щось травив!

— Діана Шеєр-Тарарощенко аж зі шкури лізе, так хоче внука побачити! Бач, які пахощі принесла, щоб потішити невістку!

—  Висловлювань не добираєш! 

— Я її ненавиджу, Дейві! Як і Тарарощенка! — Амая аж затрусилася від нервів. — Вона прекрасно знає, що я ненавиджу шерсть, всілякий пух та оце... тепле одіяло!

Девід встав і обняв сестру.

— Амі! Шшш. Вони не варті того! Не плач! Бо оцим ти руйнуєш себе і втратиш дитину! Я тебе прошу, не треба. Чуєш?

Амая захлипала братові у плече.

— Амі! Ти ж розумієш, як непросто, коли втрачаєш дитину! Не роби нічого, що приведе до цього! Будь ласка!

— Ти знову будеш говорити про Тео??? — прошепотіла вона.

Девід відхилився від неї, його обличчя в тіні здавалося висіченим з каменю.
— Так, буду!  Ви з Шеєром ... Ну немає слів!  Розкажи, що насправді ти хочеш робити? У чому бачиш мою допомогу? Справа не лише у записникові, чи не так?
— Накопай на Борисовича! Все. Тендери, гранти, старі архіви. Якщо Чжан Цзіньхан захоче топити університет за історію з Маріанною... я не буду чинити спротив.

Девід завмер.
— Ти визнаєш свою частину провини у цій історії?
— Так. Я зайшла надто далеко. Я хотіла контролювати все і зачепила її. Я запустила цей ланцюг. Але тепер я не буду рятувати тих, хто грав проти мене за моєю спиною. 

— Ти розумієш, що це вдарить по Шеєру? По твоєму чоловікові...по тобі...
— Він дорослий, — голос Амаї не здригнувся. — Хай несе відповідальність.

— А ти? Готова до відповідальності?

Амая не відповіла одразу. Вона сіла рівніше, витерла щоки зовнішньою стороною долоні. Плач уже пройшов. Залишилася суха, пекуча ясність.

— Я вже несу її, — сказала вона так, наче точила ніж. — Щодня. За кожне слово. За кожне рішення. За цю вагітність. За цей шлюб. За те, що була змушена дозволяти іншим вирішувати, що для мене краще.

Девід дивився на неї уважно, не перебиваючи.

— Я нічого не робитиму з Тарарощенком, — продовжила вона. — Я просто перестану його рятувати. Борисович сам себе зруйнує. Варто дати людині шанс у це зануритися.

—  Боже милостивий! А Шеєр?

Вона підняла на Дейва очі, повні болю і злості.

— Якщо він хоче бути співвласником системи — хай буде. Якщо хоче бути чоловіком — нехай визначиться. Я більше не прикриватиму його рішень.

Девід підійшов до вікна, зачинив його обережніше, ніж вона відкривала.

— Ти зараз на межі, Амі.

— Я знаю.

— І тому ти небезпечна.

— Ні, — вона підняла на нього очі. — Я чесна.

Пауза.

— Я не віддам Шеєрові бізнес. І не віддам себе в жертву шлюбові. Я не дозволю деканам, матерям чи солодким дівчаткам керувати моїм життям через Даміана.

—  Навіщо тоді ти йшла за нього? Ти його любиш? — раптом спитав Девід.

Оце питання вдарило глибше, ніж усі попередні.

Вона мовчала довго. Девід не підганяв із відповіддю.

— Я любила його, — нарешті сказала вона. — А зараз я не знаю, що люблю більше:  Даміана чи думку, що він мене обрав.

Девід підійшов ближче.

— А якщо він змінить вибір?

Вона закусила губу.

— Тоді я виживу.

— Добре, — сказав Девід, нервуючи. — Я накопаю на Борисовича. Але не для війни.

— А для чого?

— Для балансу. Щоб ти мала козир, а не бомбу.

Вона повільно кивнула.

— І ще одне, Амі.

— Що?

— Якщо ти зруйнуєш Booki — ти зруйнуєш частину себе. Ти це розумієш?

Вона подивилася на тумбочку, де лежав записник.

— Я не руйную, братику! Я переписую правила.

Девід хмикнув.

— Ти завжди це робила.

Він нахилився, поцілував її в чоло.

— І, Амі…

— Я знаю, що ти не можеш відпустити біль від втрати Тео.

—  Так. І скажу тобі таке: не перетворюй біль на зброю проти себе.

Дейв підвівся, нахилив голову на прощання і пішов.

Амая скинула ненависний кашеміровий плед на землю, лягла на ліжко і довго дивилася у стелю, поки не заснула.