Розділ 10. Ранкові сутінки

Ранок не прийшов світлом. Він просочився сірістю.

Амая прокинулася ще до того, як медсестра відчинила штори. У палаті було напівтемно, як у момент перед світанком, коли світ ще не визначився, чи варто починати новий день.

Вона лежала нерухомо.  Перша думка — не про кров. Про тишу.

Вона прислухалася до себе. До тіла. До живота. До того маленького ритму, який учора вночі врятував її від остаточного провалу.

Все було тихо. Занадто тихо.

Страх не був різким. Він не кидався. Не душив. Він розтікався повільно, як щось липке під шкірою.

“А якщо цього разу серцебиття не буде?”

Вона ковтнула повітря.

“Ні. Думати — означає запускати паніку. Паніка — це стрес. Стрес — це…”

Вона заплющила очі.

Її тіло було важким. Ліки робили свою роботу — приглушували спазми, заспокоювали, розслабляли. Водночас препарати робили її чужою собі.

Вона більше не була тією, хто контролює. Вона була тією, кого контролюють.

Коли медсестра зайшла перевірити тиск, Амая вже мала зібране обличчя.

— Як ніч? — запитала та м’яко.

— Спокійніше, — відповіла вона.

Це було напівправдою.

— Кровотеча зменшилася. Це добре, — сказала медсестра.

Зменшилася — не зникла.

Амая подивилася у вікно.

Світ поступово світлішав. Місто прокидалося. Десь там люди поспішали на роботу, сварилися через трафік, пили каву на ходу. 

Її календар сьогодні був порожній. Жодного синього. Жодного зеленого. Лише білий простір.

Двері тихо відчинилися. Шеєр зайшов майже беззвучно. 

Він виглядав так, ніби не спав.

— Доброго ранку, — сказав він тихо.

Вона кивнула.

— Ти приїхав рано.

— Я не поїхав, — відповів він.

Він провів ніч у машині. Або в холі. Або в кріслі біля входу — вона не знала. І не спитала.

Він підійшов ближче.

— Як ти?

Стандартне питання, але сьогодні воно було небезпечним.

Вона могла сказати: «Мені страшно». Могла сказати: «Я не знаю, чи впораюся».

Могла дозволити собі слабкість. Замість цього Амая сказала:

— Краще.

Він уважно дивився на неї.

— Лікар сказав, що вночі було загострення. 

Вона відвела погляд.

— Нічого критичного.

Він сів поруч і взяв її руку.

Його пальці були холодні.

— Ти не повинна мене берегти, — сказав він тихо. — Моє серце витримає.

Ці слова боліли. Вона не берегла його серце. Вона берегла його спокій. А це було різне.

— Я знаю, — відповіла вона, але не подивилася на нього.

Він нахилився ближче.

— Якщо щось станеться, я маю бути поруч. Не десь збоку.

Оце вже було не логікою. Це було про участь.

Її горло стиснулося.

— Я не хочу, щоб ти переживав більше, ніж треба, — сказала вона тихо.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Це не ти вирішуєш.

За дверима палати дзенькнули інструменти. Хтось сміявся в коридорі. Життя тривало.

Амая дивилася на ранкові сутінки, що остаточно розчинилися в світлі.

Вночі вона боялася втратити дитину, а вранці — боялася дозволити собі покластися на чоловіка, якого сама для себе вибрала.