Розділ 9. Криза

Дейв засидівся до пізньої ночі. Коли він пішов, ніч у лікарні увімкнула свої звичні звуки: приглушене дзижчання систем, далекі кроки, короткі сигнали апаратів у сусідніх палатах. Здавалося хтось постійно нагадував: життя тут тримають штучно.

Сон був найкращими ліками від шуму, але він тривав недовго.

Амая прокинулася різко. Просто тіло розбудило її раніше за думки.

У палаті було напівтемно. Лише світло з коридору пробивалося під дверима тонкою смугою. Вона лежала кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що не так.

І тоді відчула тепло.

Неправильне. Не зсередини.

Знизу.

Серце вдарило сильніше. Вона повільно, обережно опустила руку під ковдру.

Пальці стали вологими.

Кров.

Світ навколо став тихішим. Наче звук вимкнули.

Вона не закричала. Не смикнулася. Не натиснула кнопку виклику. Просто лежала.

— Спокійно, — сказала вона собі. — Паніка — це теж стрес.

Вона обережно сіла. Повільно спустила ноги на підлогу. Кожен рух — контрольований, наче від цього залежала рівновага світу.

Кров текла  і їй було тепліше, ніж хотілося б відчувати.

У ванній вона побачила це повністю. Червоне. Справжнє. Живе. 

Руки затремтіли вперше за довгий час.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні, ні, ні.

Вона сперлася об раковину.

— Я сильна, — сказала вона  собі автоматично.

Ця фраза  при кровотечі прозвучала безглуздо. Вона дошкандибала до кнопки і натиснула. Кілька хвилин розтягнулися на вічність.

Коли двері відчинилися, вона вже сиділа на ліжку, бліда, але рівна.

— У мене кровотеча, — сказала вона, кусаючи губи.

Медсестра зреагувала швидко. Викликала лікаря. Покликала чергового.

Світ знову наповнився звуками й відчуттями. Холодний гель. Шум монітору. Дивні фрази лікаря.

Амая дивилася в стелю.

— Серцебиття є.— сказала медсестра.

І в ту ж секунду кімнату наповнив звук. Швидкий. Маленький. Ритмічний.

Вона заплющила очі. Все навколо з кожною краплиною крові втрачало зміст.

— Поки що серцебиття стабільне, — сказав лікар. — Але кровотеча сильна. Ми збільшуємо дозу препаратів. Вам не можна вставати. Взагалі.

Вона кивнула.

— Чоловіка викликати? — запитала медсестра.

Амая заперечно похитала головою.

Перед очима — обличчя Даміана після інфаркту. Бліде. Сині, як у мерця, губи.

— Ні, — сказала вона. — Вранці.

— Це серйозно.

— Я знаю.

Лікар подивився на неї довго.

— Ви не зобов’язані все тягнути самі.

Вона не відповіла, лиш простягнула руку, мовляв: “Я готова до процедур. Починайте!”

І вони почали, а вона мугикала дурненьку пісеньку з дитинства, яку  напередодні ввечері вони розспівували з Девідом.  

Коли все було зроблено і її всі лишили, вона сказала дитині у ній:

— Тримайся, — прошепотіла вона. — Я тебе не відпущу.

Амая заплакала. Без ридань. Без свідків. Сльози текли по скронях  і ховалися у подушку.

Вона боялася втрати. Вона боялася, що не встигла стати для цієї дитини іншим світом, ніж той, у якому сама живе.

У коридорі знову почулися кроки.

Амая лежала нерухомо, слухаючи власне серце й не знала, чиї удари звучать голосніше — її чи маленької людині всередині неї.