Розділ 3.

Номер для молодят був не романтичний, а зручний. Світлі стіни, велике ліжко, вікна, за якими в шаленому темпі жило місто. Лос-Анджелес не цікавився, кому після власного весілля тисне обручка на пальці.
Амая зайшла першою. Стала босоніж на холодну підлогу і відчула, як напруга повільно сповзає вниз, у ступні. Вона не втомилася, вона просто більше не тримала ідеальну форму.
Шеєр зняв туфлі, порівняв їх,  потім  піджак, акуратно повісив його на спинку крісла. Рухи були знайомі, зібрані, без поспіху. Так рухаються люди, які звикли завершувати день без надлишкових жестів.
— Ти добре тримаєшся, — сказав він. — Я переживав, що тобі буде важче.
Це звучало як комплімент. І як оцінка.
— Я звикла, — відповіла вона.
Вона сіла на край ліжка, зняла сережки, поклала їх на тумбочку рівно, паралельно одна одній. У дрібницях їй завжди було легше дихати.
Він підійшов ближче. Сів поруч, залишивши між ними кілька сантиметрів — не дистанцію, а простір, який він завжди зберігав, навіть у близькості. Нахилився і поцілував.
Поцілунок був коротким. Обережним. Без поспіху і без жаги. Так цілують людину, яку не хочуть налякати.
Амая не відсторонилася. Вона просто відмітила: цілує як завжди.
Він торкнувся її плеча — легко, ніби перевіряючи, чи можна. Вона кивнула, більше для нього, ніж для себе. Їй не було неприємно. Просто нічого не відбувалося всередині.
Шеєр був уважним. Коректним. Дбайливим.
Він не поспішав і не вимагав. Саме це зробило байдужість між ними ще густішою.
Коли подружній обов'язок був виконаний, Даміан ліг на спину, склав руки на грудях, ніби закриваючи тему. Видихнув.
— Я радий, що ти поруч, — сказав він тихо. — Мені з тобою спокійно.
Амая дивилася в стелю. Слова були правильні. Спокій — теж був.
“От тільки це не любов”, — подумала вона без болю, майже нейтрально.
— Мені теж, — відповіла вона.
І це знову не було брехнею.
Він заснув швидко. Так засинають люди, у яких закінчився напружений період. Його дихання стало рівним, тіло розслабилося, ніби він нарешті дозволив собі послабити контроль.
Амая лежала поруч і не спала. Вона поклала руку на живіт. Цього разу — усвідомлено.
“Ти тут, — подумала вона. — І я тут.”
Вона не чекала ніжності. Не чекала зізнань.
Вона вже отримала все, на що Шеєр був здатен. Цього було достатньо, щоб жити далі.
За вікном місто не стихало. Амая дивилася в темряву і думала не про весілля.
Вона думала про ранок. Про роботу. Про графіки. Про життя, яке треба втримати.
Вона знала, що впорається. Вона завжди справлялася.