Глава 8. Чотири мене

Кожного разу, запитуючи в кого з родини я пішов - двометровий, кремезної статури, з силою в кістках, а не м’язах, - мій дідусь Петро Глузар казав, що в його діда Калину. За згадками мого дідуся, його дід Калина був дуже високим і дуже сильним. Той займався лозоплетінням, плів лапті, і міг легко скрутити молоду березу. Вечорами любив лежати на печі і курити люльку. Це були єдині спогади в родині про пра-пра-діда.

Мама казала про мене, що завжди був слухняним і хорошим хлопчиком. Але це вже в Києві, бо, коли я ріс в селі, я був таким, як вимагало життя в селі. 

На автобусній зупинці, що була поряд з нашою хатою, була моя дитяча схованка і «станція», де я годинами грався. Обабіч дороги були висаджені старі величезні липи. Літом бабуся відправляла мене на них збирати липовий цвіт. Це було завдання в радість. Я любив лазити по деревах. Коли «норма» була виконана, ніхто мені не забороняв лазити по автобусній зупинці. Вона була усучаснена і оббита мозаїкою ззовні. Два різнокольорові павича, складені маленькою мозаїкою, виднілися здалеку, аж від чайної. Сама ж конструкція була з цегли, яка в середині опадала на людей, які очікували автобусів районного та обласного сполучення. Від нас можна було доїхати до Бару та до Вінниці, а також до Мурованих-Курилівців.

Я залазив спочатку на липу, яка стола поряд з зупинкою. Потім через гілля на дах на саму конструкцію автобусної зупинки. Там на даху валялося багато цікавого скарбу, який за собою залишали від'їжджаючі. Переважно це були порожні пляшки від мінерального напою «Реґіна», пляшки від пива чи солодких напоїв, а також порожні пачки від цигарок. Мене дивувало, чому не можна все це викидати до смітника, який знаходився поруч з зупинкою. Але тим не менше, це ставало моїми скарбами, які я так тяжко здобував, роблячи акробатичні трюки, щоб хоробро перебратися з липи на зупинку. Я відривав і колекціонував етикетки з пляшок, і дуже тішився, що ніхто не знає про мою схованку.

Мене не цікавили люди, які приходили, очікували автобус та їхали геть. Але одного разу на мене почали голосно кричати якісь люди, що сиділи на зупинці. Я був на даху зупинки і навіть не зрозумів, що це до мене, бо люди часто перегукувались у селі. Хтось корову жене, а його з зупинки гукають: «Доброго дня, тьотя Маруся. Як ви поживаєте?». «О, доброго дня Маня. Та все добре. Йду до ветеринара». Чи машина проїде, чи підвода дорогою сунеться. Володька Панчук - наша родина, - татів двоюрідний брат, який майже завжди на підпитку на конях їздив, до мене вітається:

- Здоров, Сашко.

- Добрий день,  - перекрикуючи коней, викрикував я.

Але цього разу, я зрозумів, що люди на автобусній сваряться на мене. Вони вибігли з зупинки і почали мене зганяти з даху. Спочатку я не зрозумів, бо просто собі стрибав на даху та грався. Потім почав обурюватися тим, що мене відволікають від справ, хоча я нікого не чіпаю. Потім люди почали погрожувати тим, що бабусі поскаржаться.

- Ти засипаєш нас штукатуркою! Перестань бігати по голові. Злізай негайно. Ми зараз бабці твоїй розкажемо!

Я дуже повільно зліз. Ну, як міг в свої п’ять років. І не пішов додому одразу, а вирішив обійти цих людей по колу. Подивитися на цих зухвалих персон, що вони з себе представляють. Вони продовжували погрожувати, а я повільно ходив, вже думаючи, як би їм помститися. На штахеті зупинки вони повісили трьохлітрову банку смальцю. Люди так робили, коли дуже сильно хвилювалася, щоб ненароком не зачепити ногою і не розбити ціну річ, якщо поставити на землю. Тому клали банку в плетену сітку і вішали за ручки на штахет. Я оцінив ситуацію. Взяв камінчик, і відходячи до дороги, подалі від самих людей, поцілив камінчиком точнісінько в банку. Так би мовити, вчинив, як справжній глузар. І побіг швидко до хати… Прийшлося бабусі віддати їм свою банку смальцю, щоб вони заспокоїлися.

Іншого разу поїхали ми з другою бабкою Ласоветою - татовою мамою - до Луганська, тоді ще Ворошиловграду. Вона хотіла провідати свого рідно брата, який був шахтарем. Мене взяла з собою. Було літо і дуже спекотно. Ми багато ходили, і я довго просив її купити мені морозиво. Вона відпиралась, що грошей немає, а я не поступався і наполягав на своєму. Врешті решт вона здалася і купила мені морозиво ескімо на паличці. Яке це було дитяче щастя. Я зупинився, заплющив очі і смакував кожною краплиною.

Я був настільки захоплений процесом смакування морозива, що не помітив, як до мене підійшли цигани. Циганка заради жарту відібрала у мене морозиво. Це було необачливо з її боку. Я вчинив такий галас, що збіглися стороні люди подивитися, що роблять з малою дитиною. Я почав матюкати тих циган усіма бранними словами, які почув на автобусній зупинці. Я звинувачував їх у всіх гріхах людства, лаявся, кричав і робив це демонстративно  голосно. Цей гармидер з мого боку досяг своєї цілі. Цигани певно пожалкували, що зачепили мене, бо купили мені два таких самих морозива, щоб я лише заспокоївся, бо вже міліція прибігла. Я отримав своє і продовжив ласувати морозиво. Я не знаю, як почувалася бабка в той момент, коли натовп людей спостерігав, як п’ятирічне дитя розводить циган на морозиво, але після цього вона зареклась брати мене куди-небудь із собою.

В нас в селі ще не було церкви, тому моя бабуся - мамина мама - їздила разом з одною пєвчою, яка співає в церкві, до іншого села. На «Ниві» за нами на світанку приїздив піп і нас утрьох віз на служіння. Служба Божа в православній церкви йшла дуже довго, і я починав засинати. Але я розумів, що на мене люди дивляться. Тому ставав на коліна під час служби і спав, але періодично вставав щоб перехреститися. Я дрімав, але чув, що відбувається. Так трохи доспавши, я міг уже повноцінно приймати участь у службі. Ця зашкурна здібність рятувала, бо вже малим я розумів, що люди мають про мене та про мою бабку лише добре говорити.