Глава 7. Родина

В селі всі один одному так чи інакше родина. Якщо потрібно було нас з мамою до станції відвезти на потяг, то дідусь Глузар телефонував своєму двоюрідному братові Івану, і той ніколи не відмовляв. Двадцять кілометрів на його старенькому «Москвичі» здавалися приємної подорожжю. З іншого боку, до нас так само якійсь люди приходили просити у чомусь допомогу. Як не спитаю у бабусі, хто це був: «Це наша родина». Родина мешкала не тільки в самому селі, але й була розкидана по світу. Якось підійшли до нашої фіртки двоє людей похилого віку, чоловік і жінка, стоять, а зайти не наважуються. Кажуть мені: «Поклич діда». Прийшлося діду збиратися і на своїх двох милиці та палці йти до них. Виявилося, що це його сестра двоюрідна з Казахстану приїхала. Дідусь так і стояв біля фіртки, та вони разом довго плакали.

- Хто ці люди? - питаю у бабусі.

- Колись радянська влада репресувала дядька твого дідуся. І ми вважали їх померлими. А тепер з’ясувалося, що він вцілів. Одружився в Казахстані. Просив свою доньку після його смерті обов’язково відшукати рідних в селі і розповісти про нього, що він був живий.   

- То вони вперше бачаться? - перепитав я.

- Так…Мого батька Романа та його рідного брата Степана близнюка репресували в 1937 році. І ми нічого не знали про його долю до 1964 року.

Бабуся пішла до хати і винесла якісь Довідки. Це було листування її мами Кушнір Марії Андріївни в Управління Внутрішніх справ Вінницького облвиконкому, в Вінницьку Прокуратуру та Вінницький Обласний суд разом з конвертами. Потім, коли бабка померла, я забрав собі ці історичні документи на зберігання. 

Перший документ від 05.10.1964 року №13/4657 Начальнику УКГБ при СМ УССР по Вінницькій області Володину П.М., Заява Кушнір М.І. про дачу відповіді про долю чоловіка Кушніра Романа Івановича. 

Другий документ від 17.10.1964 року №К/82 Начальнику відділу УООП Вінницького Облвиконкому товаришу Дубку І.І., в кому йшлося: «Прошу Вас повідомити громадянці Кушнір М.А. про долю чоловіка Кушніра Р.І., 1894 р.н., засудженого 22 грудня 1937 року до 10 років Виправничо-трудових таборів». 

Третій документ від 20.10.1964 року №8/К-185 це - відповідь громадянці Кушнір М.А. з Управляння охорони громадського порядку (УООП) Вінницького Облвиконкому про те, що заява про з’ясування долі Кушніра Р.І. знаходиться на розгляді. 

Наступний документ від 21.11.1964 року №8-К-185 відповідь Управляння Внутрішніх справ Вінницького облвиконкому, в якому йшлося про наступне: «Повідомляємо, що Ваш чоловік Кушнір Роман Іванович відбував покарання у місцях ув'язнення, помер 19.11.1944 року. Повідомлення про смерть на Кушнір Р.І. вислано бюро РАГС Барського райвиконкому 06.11.1964 року за №14/1239». 

В останній Довідці з Вінницького обласного суду від 03.12.1964 року  №173/1964 р. зазначалось: «Довідка дана про те, що кримінальну справу за звинуваченням Кушнір Романа Івановича переглянуто Президіумом Вінницького обласного суду 02.12.1964 року. Постанову від 22 грудня 1937 року в відношенні Кушніра  Романа Івановича скасовано та діловодством припинено через недостатність звинувачень, тобто Кушнір Р.І. по цій справі реабілітований. На день арешту Кушнір Роман Іванович працював в колгоспі рядовим колгоспником. Заступник Голови Вінницького обласного суду Довганюк».

Бути реабілітованим Радянською владою означало нове життя для всіє родини репресованого. Звинуватити та арештувати могли за будь-що, про що ти навіть не знав. Просто ти не сподобався кому, або сказав щось, або просто мав в хаті надлишок. Сусіди все бачили і знали про кожного, заздрили, мстилися за минуле тощо. Часи були благодатні для будь-якого наклепу, а там вже не розбиралися, відправляли в табори, а майно відбирали. Тому від того, «що люди скажуть», залежало життя в прямому сенсі слова. Ціле покоління людей виросло та жило в страху, залежавши від думки людей навколо. 

Тому родинні зв’язки були міцним ланцюжком, який міг забезпечити захист. Коли ти знаєш, хто свої - родина, то ти в безпеці. Одного разу я відчув, як це працює на практиці. Біля школи відбувалися розборки між двома групами молоді та підлітків. І коли «стрєлка» вже втратила предмет розборки, викликали старших. В селі на той момент було три хлопця віком від 24 до 30 років, які вважалися фізично сильнішими, бувалими і користувались авторитетом у всіх. Перший - Вітька Саранчук - мій сусід, що жив біля моєї бабки, татової мами. Другий - Петро Васютинський - мій друг, з яким ми давно товаришували, бо нам подобалися рідні сестри, доньки Голови Колгоспу, йому - старша, мені - молодша. Третій - Василь Барладин - бувший спец. призначенець, після армії працював садовником Президента.

В селі розмова коротка, відгребти легко міг будь-хто. Тому, коли ці троє приїхали на мотоциклі, всі напружилися. Василь Барладин, проходячи повз мене зупинився, зрадів, протягнув долоню для привітання, і вигукнув до мене:

- О, родина!

Це означало, що я недоторканий в селі назавжди, хоча я і так ніколи не наривався. Двоюрідний брат моєї бабки був рідним дідом Барладина. Той дідусь навіть в гості до нас якось заходив провідати свою сестру - мою бабусю. І бабка мені нагадала, що це і є наша родина.

Належність до родини мала величезне значення, коли у когось в селі було весілля. Тоді запрошувалася вся родина. Я вже зранку знав, що прийдуть молоді разом з дружками запрошувати на весілля. Ця подія вимагала справжнього ритуалу. Бабка готувалась. Одягала гарне вбрання, переважно святкову білу хустку з вишивкою або малюнками під вишивку з різним орнаментом та візерунками. Накрохмалену блузку з білою вишивкою та товсту розмальовану спідницю, яку підперезувала червоним поясом. Коли дідусь міг, то також виходив на ганок, як господар.  А так переважно бабуся сама зустрічала молодих, бо всі і так знали, що Глузар - інвалід, і йому важко вставати з ліжка.