Глава 5. Глузарі

В мого тата з самого дитинства була лише одна мета. Він мріяв вирости, стати водієм і привезти своїй мамі повний ГАЗік пшениці, тобто до країв завантажену машину хліба, щоб його мама не бідкалась і мала всього вдосталь.

Тато ріс місцевим шалапутом. Школа йому біла нецікава. Заняття прогулював. Або курив біля школи, або їздив по селах на велосипеді, шукаючи собі пригод. Натомість, він точно знав, чого хоче від життя, в той час як моя мама була відмінницею, старостою, комсомолкою і ловила тата за школою у виховних цілях. Тато був старший маму на два роки. Одного разу, він знов щось накоїв, і передовиця навчання - моя мама - вичитувала його, а він дивився на неї проникливо і спитав:

- Якого ти року?

- 1950, - відповіла мама, не розуміючи питання.

- Підійде, - відповів тато, місцевий розбишака, чим ще більше спантеличив відмінницю, для якої цей хлопець був не рівня.

- І не сподівайся! - відповіла вродлива молода дівчина, збагнувши на що він натякає.

Після закінчення дев’ятого класу тато вступив в районний ДОСААФ, вивчився на водія та отримав права. Він наполегливо йшов до здійснення своєї мети, яка і була сенсом життя. Він добре розумів, в який родині народився, приймав той факт, що Бог не наділив його особливими талантами, тому і не збирався хапати зірок з небес.

Він любив кермувати. Спочатку на велосипеді, з яким вже відчув свободу з дитинства, а тепер міг водити авто. Після школи його забрали до лав радянської армії, і він служив в ракетних військах. Був водієм біля ракет стратегічного значення в Казахстані, в Семипалатинську. Після армії, по розподілу, отримав запрошення на роботу водієм в Київ, на АТП-3. Спочатку це була Колхіда, потім ЗІЛ-130. 

Він все життя пропрацював на одному місці. Возив двадцятитонні панелі на восьмиметровому причепі, який прозвали «йолка», на будівництво багатоповерхівок в столиці. Також, після Чорнобиля, будував місто Славутич. Був задоволеним своєю роботою. Вставав щоранку о 4.30, щоб встигнути на розвозку. Любив свій ЗІЛ, і нікому не довіряв капремонт. Сам розбирав вантажівку до гвинтика, сам все назад збирав, і світився від щастя. Від роботи отримав гуртожиток. Мав все соціальне забезпечення і тринадцяту зарплату. На роботі його поставили в чергу на житло. І з часом він отримав власну двокімнатну квартиру. 

Цей один талант і правильна самооцінка дали йому в житті все - справу, яку любив; мету, яку досяг; матеріальні блага і просте людське щастя. Бо щастя - це не коли багато всього, а коли задоволений тим, що є. Ба більше, коли мамин молодший брат повертався з Чехословаччини, після виведення радянських військ, він звернувся по допомогу до мами з татом, а не до своїх братів Глузарів. Бо у них були грошові збереження на книжці, і тато мріяв купити собі власну машину і чехословацьку стінку (меблі). Це були його дві останні нездійсненні мрії, на які він накопичував власним талантом та працею.

 Мама вмовила його допомогти її брату, з тим, що той стане на ноги і поверне гроші. Назад шість з половиною тисяч радянських карбованців чекати довелось довго. Так довго, що й Радянський Союз не витримав і розпався. Гроші стали папірцями, а тато залишився ні з чим. І якби не Юліна (Тимошенко) ініціатива, щоб перевести радянські гроші з ощадкнижки на погашення заборгованості по комунальній платі, то квартири б тато лишився. А так зміг приватизувати її вчасно.

Отже, тато був задоволений власним життя в столиці після армії. Привіз своїй мамі фуру пшениці, здійснивши дитячу мрію, і насолоджувався молодим життям. Одного разу його запросили на день народження хлопця с села. Там він зустрівся з мамою, яка також була запрошена на це святкування. В шкіряному плащі, в капелюсі та в лакованих туфлях тато вразив маму, з якою не бачився після закінчення школи пару років. І хоча, як з’ясувалось пізніше, ці речі, що були на татові, біли спільними для багатьох хлопців, які жили в гуртожитку, мама була рада його бачити. Він був чи не першою людиною в столиці, яку вона була рада бачити. Тепер мама була фактично безхатько, без освіти, без підтримки рідних, без кола знайомих, в якому вона росла, бо тепер переховувалась в Києві у брата, тікаючи від ганьби. А у брата вже було троє маленьких дітей, і тут молода дівчина почувалася зайвою. Тепер вона не дивилось на тата зверхньо, як раніше, а навпаки, із заздрощами і надією влаштувати особисте життя.

Позустрічавшись недовго, тато за мамою вирішили з’їхатися і почали жити разом, знімаючи одну кімнату в квартирі з хазяїном, який часто крав гроші, які тато лишав мамі на серванті перед роботою. Мама почувалася погано, залишилася вдома і застала хазяїна житла за крадіжкою.

Молоде життя складалось на початках не просто. Фактично дві людини, які звикли самі жити, самі працювати, мусять тепер підлаштовувати своє життя одне під одного. Два «Я» мають стати «Ми», два світи мають переплестися, двоє людей мають змінюватися заради одне одного, щоб мати спільне, що об’єднує. 

Тато любив по молодості випити, а коли напивався, то ставав дуже буйним. Також тато курив з другого класу школи, тому в кімнаті стояв сморід. Мама з цього приводу багато сварилась, і він пообіцяв їй не палити. Довгий час мама принюхувалась, шукала цигарки по кишенях тощо, але він приходив додому без запаху і маму попустило. Щодо горілки, то інша історія, бо вони обидва любили це діло. Якось мама розповідала, що вперше її переконали випити, коли їй було двадцять років, і їй сподобалося. Для дівчини, яка вже потерпала від депресії, а також мучилася тривожністю і думками, що їй все одно потрібно буде їхати в село і зіткнутися з засудженням, горілка стала розрадою. А з часом ярмом, залежністю, від якої потерпали всі рідні.