Глава 4. Гармидери

В 1947 році, після тортур НКВД, двох років служби в лавах Червоної армії, дідусь повернувся до села. Високий, чорнявий, з картузом на бік, він йшов центральною вулицею з посмішкою на обличчі. Він був радий нарешті повернуться додому.

Це була субота. Все село, як за звичай, зібралося на базарі. Купці голосно торгували, молодь купками стояла навкруги гарно одягнена в намисто, вишиванки, дівчата з віночками, а хлопці в чоботах та шароварах, підперезані крайкою. Так молодь одягалася для залицянь. Бабка моя, татова мати, стояла в юрбі дівчат, спершись на паркан. Як раптом на сільській дорозі з’явився гарнющий молодий парубок у військовій формі.

- Він буде моїм! - впевнено, але з лукавою посмішкою заявила моя майбутня бабка.

Деякі дівчата засміялися, намагаючись це приховати, бо бабка вродою не вийшла, а тут такий парубок. Тим більше, що хлопців після війни було мало, а дівчат багато, і дід міг обрати кого завгодно. Натомість впевненість, з якою бабка заявила про свої наміри, насторожили і навіть трохи налякали.

Її батько був купцем і мав в селі прізвисько Гармидер. Постійно їздив на Західну Україну, в Молдавію, купував різні товари, торгував ними в селі. Мав заможний маєток, та взагалі родина не бідувала, на відміну від більшості селян, які поступового оговтувалися від наслідків війни. В більшості родин бракувало чоловіків, а Гармидери давали людям роботу. Як повелося з давен, найбільш заможними на Поділлі були євреї. Але це був гарний виняток. Тому, коли бабка додала: «Я поговорю з татом, і він його вмовить», - усмішка зійшла з обличь усіх дівчат.

Старий Гармидер був дуже голосний, і весь час дуже гучно кричав не лише на базарі, але й коли просто розмовляв з сусідами. Це стало його звичкою. Його пронизливий голос ні з ким іншим сплутали було неможливо, і він ніколи не припиняв викрикувати. Це доводило до сказу людей, тому й ставлення до прадіда було більше засуджуюче.

  Злидні не змусили себе довго чекати. І вже через пару місяців старий Гармидер покликав мого дідуся до себе.

- Ну, що, Олекса, йди до мене працювати. І я допоможу твоїй родині: сестрам, брату вибратися зі скрути. Бери мою Ласовету заміж. У вас буде власний будинок і господарство дам.

Дідусь погодився. Чи любив він мою бабку? Чи полюбив він мою бабку? Сказати непросто. Але він взяв відповідальність за родину, за сім’ю, за стосунки і був вірним сім’янином до кінця свого життя. Бо любов - це вибір, рішення і праця. Але чи було йому просто з такою людиною, це питання більше риторичне. Бабка була непростою людиною.

Із моїх власних спогадів пам’ятаю, як одно разу прийшли в гості до діда з бабкою. Років мені було п’ять-шість. Також в гостях була моя тітка - татова рідна сестра з донькою, моєю двоюрідною сестрою. Поки ми там гралися, на обід готувалась курка. І от коли всі посідали за стіл, достає бабка з каструлі ніжку і кладе моїй сестрі. А мені дістає крильце.

- Я також хочу ніжку.

- Ця курочка була з однією ніжкою, - відповіла бабка.

Отакої. Скоріше за все, поки курка готувалась, другу ніжку бабка згодувала улюбленій онуці. А взагалі-то бабка була ходячим цитатником її власної «мудрості», як то: «На дєті напєрдєті, на мужа насраті" або «Не всіх дурних війна вбила», - це переважно стосувалось дідуся, який був єдиним, хто міг на неї гаркнути, щоб хоч якось втихомирити її гармидер. Бабка була дуже розбещеною, примхливою та вимогливою, звикла, що всі її забаганки щомиті задовольняються. Разом з цим вона була дуже образливою та злопам’ятною. 

Гармидери взагалі любили привертати до себе увагу, гучно і демонстративно. Якщо прикраси, то щоб кидались у вічі, якщо розмова, то гучним сміхом або голосом, якщо танок, то щоб весь простір був лише їхній. Життя гармидерів обертається виключно навколо власних інтересів, натомість «дерти сраку» за щось іще, як казала моя бабка, це - зайве.

Після смерті старого Гармидера, якого радянська влада розкуркулила, бабине життя суттєво змінилось. Від колишньої розкоші залишився пшик. Разом з дідом вони побудували хату край ліса, на крайній вулиці біля цвинтаря. Мешкали зі звичайним господарством, як для простих селян, і бідкалися через постійну нестачу. Вимоги бабки залишалися великими, але дідусь задовольнити їх не міг. Тому бабка була ображена на нього все життя, і влаштовувала йому вирвані роки. Ображала його, обзивала, навіть била. 

Коли мій тато - її син, повернувся з армії, бабка нацькувала його проти діда. І тато, молодий, повний сил, загартований, пішов діда бити. Натомість так вигріб від старого, що решту життя ображався на нього. Навіть, вийшовши на пенсію, бабка нормально пожити не дала, змусила дідуся йти працювати на завод отруйних хімікатів. І помер він, як сусіди кажуть, не своєю смертю. Зі слів бабки, сидів біля грубки на ослоні, закурив, запаморочилось щось, впав і забився. А зі слів сусідів бабка сама його поліном огріла. Ну, сусідам в селі завжди видніше. Бо так люди кажуть.