Глава 3. Пшики

На противагу мамі, тато народився в бідній родині, хоча на початку так не мало бути. Татова мама - походила з заможного купецького роду. Бабка мала іще двох братів Степана і Леоніда, і не знала біди ні в чому, окрім власної вроди, бо була не дуже гарною за сільськими мірками. Хоча вона носила наймодніші сукні та найдорожчі прикраси, бо її батько нічого не шкодував для єдиної доньки, але все одно, кавалерів не водилося. Вимоги доньки до тата росли. У її батьків разом з тим росли вимоги до майбутнього чоловіка. Але все марно. Ходила вона в дівках.

Зміни в життя села внесла війна. І хоча Перша Світова також не оминула долі селян та горя принесла значно менше. Зокрема, батько мого діда - маминого тата був мобілізований до Царської армії, прослужив усю війну і повернувся живим. А самим селом у 1920 пройшли війська Червоної Армії Г. Котовського, змусивши мого діда, якому було тоді 11 років, тягнути воду з самої глибокої криниці в селі, щоб втамувати спрагу червоноармійців. А згодом за селом на полях ближче до залізничної станції стався останній бій військ УНР з Червоною армією, а саме з військами Г. Котовського.  

Під час Другої Світової війни, село було окуповано німцями. Більш за все німці намагалися підтримувати порядок і під корінь придушували будь-які спроби заколотів. Якщо на околицях села з’являлися партизани, або місцеві селяни створювали загони, на них влаштовувалося полювання, а всіх мешканців села, хто їх підтримував, або був родичами, розстрілювали. Якось партизани застрелили патруль із двох німців і залишили їх лежати на роздоріжжі біля однієї з вуличок села. Селяни обібрали мертвих на сувеніри, а замість того, щоб скинути тіла до ставка, залишили їх голими обабіч. Німці розстріляли по одному чоловікові з кожної хати цієї вулички в якості попередження.

Натомість протистояння не згасало, і німці вдалися до більш радикальних заходів. Вони почали з кожної хати в селі забирати когось до концтаборів та на роботи в Польщу. Так на вулиці спіймали мою бабку - татову майбутню маму, якій в 1942 році було 17 років, і хотіли забрати до концтабору, але її старший брат замість неї запропонував себе і був вивезений до концтабору.

Схожа доля спіткала й мого діда Олексія - батька мого тата. Його спочатку відправили з односельчанином на роботи до Польщі, де вони на двох мали пасти двісті голів худоби, прибирати за ними, годувати і доїти власноруч. Дід з товаришем спробували втекти та їх спіймали, катували і попередили, що при другій втечі їх відправлять до концтабору. Натомість праця була настільки важкою, що вони наважилися бігти й вдруге. І цього разу їх не піймали. Дід подався до партизанів. Навіть вчинив витівку, коли прикинувся місцевим, заманив до хати есесівців та здав їх. Цю історію він потім на радіо розповідав. І ця витівка врятувала йому життя, коли він попав до НКВД. Але ця історія вартувала йому свободи. Коли його піймали німці та з’ясували, що він ще й утікач, то засудили довічно до концтабору «Kulmhof».

Все життя на його руці я бачив табірний номер, та він не любив про це говорити, тому номера я звичайно не запам’ятав. Та хто тоді думав про те, щоб записувати чи запам’ятовувати якусь тату з цифр на руці у дідуся? Майже усі спогади з його табірного життя прийшли в переказі від моєї мами, яка постійно його розпитувала, і він ні-ні та й розкаже щось. За час перебування в концтаборі дід вивчив бездоганно німецьку мову і не знав лише одне слово німецькою - цукерка. Бо ніколи не чув «цукерка» в концтаборі.

Дід розповідав, що в концтаборі було дуже багато євреїв. А він працював на роботах і мусив щодня копати багато землі, щоб тіла закопувати. В холодну пору року земля так промерзала, що ставала як камінь, і її навіть лом не брав. 

Якось під час чергування по бараку він перед сном пішов помити руки. І раптом з куска мила випав золотий. Дідусь був дуже здивований знахідкою, тим паче, що ніколи не бачив раніше справжнього золота. Це було єврейське мило, куди заховали монету. Поки дід уважно розглядав монету, до нього підійшов німець-часовий і забрав її собі. З цього почалися два місяці допитів. Дідуся щодня викликали на допит, і він два місяця давав свідчення. За цей час він встиг попрощатися з життям декілька разів, але не розумів, чому німці тягнуть з розстрілом. Врешті решт показово розстріляли того німця солдата-часового, який привласнив золоту монету собі. Німці залишались вірними собі та дуже педантичними. Коли ти протягом двох місяців даєш одні й ті самі свідчення, можливо різними словами, але та сама хронологія подій, ті самі факти, щось додаєш в подробицях, то ти не брешеш. Брехун забуває, що казав два місяці тому, він плутається в свідченнях під стресом та постійною напругою та страхом бути страченим.

Дідуся виправдали. Самим великими його страхом були фашистські тортури зимою. Коли когось хотіли провчити, то на 30 градусному морозі клали голим до жолобу та повільно заливали жолоб водою. Вода швидко ставала льодом, а лід проникав в середину тіла, як гострі ножі, роздираючи тіло зсередини. Чим більше німці хотіли когось покарати, тим довше тримали, а когось так страчували прилюдно, показово, перед всіма полоненими. Саме такої смерті боявся мій дідусь під час допитів. Але минулося.

Концтабір, в якому опинився дідусь, вважався концтабором смертників. Коли він потрапив до концтабору, в ньому нараховувалось близько 24 000 ув’язнених з його слів. А на момент звільнення залишилось 24 уцілілих. І з них лише двоє знали російську.

Тривалий час на горизонті чулась канонада. Німці почали дуже метушитися. Момент істини настав вранці. Німці сперечалися, як вчинити з вцілілими в’язнями. Пролунала думка їх відпустити: раз вижили, нехай живуть. Почуте дало надію бранцям. Але, натомість, ув’язнених вивели з бараку шикуватися на розстріл. Ці декілька хвилин дали в’язням надію боротися за життя. Вони почали чинити опір і втекли. В тому числі і дідусь.