8. Тайський масаж

12 років тому

З-за дверей доносилася музика. Ну, він зовсім обнаглів, цей її вітчим! Скільки разів Таня погрожувала, що розкаже мамі, а його обіцянок триматися подалі від випивки і дружбанів вистачає на пару місяців від сили. Але от розкаже вона, й що далі? Не інакше, як мама відішле її знову в село. А там доведеться миритися не лише з мінімумом зручностей, а й з буркітливою бабусею, якій все не так і не туди. Ні, дякую, думала Таня, достатньо того, що доводиться вислуховувати її повчання на всіх канікулах і через день у телефоні.

Мама. Мама телефонувала через день і щоразу запитувала, чи вистачає Тані грошей. Тані вистачало. А от розмов, тепла і довіри бракувало.

Вона зітхнула, дістала ключі і вже збиралася відмикати свої двері, коли рипнули сусідні. Ну, звісно ж, то був Макс. Він висунув голову у дверний отвір і заявив:

— Чую, твоєму вітчиму і його дружкам знову весело.

— Якщо ти знову... Я не ночуватиму більше у тебе.

Замок клацнув, Таня вже хотіла рвонути всередину, але Макс раптом опинився поруч і притримав двері.

— Не велика радість — спати в коридорі. У твоїй спальні двері замикаються?

— Яка тобі різниця? — вона набундючилась і мимоволі глянула на валізку з інструментами у його руці. — Це що?

— Замок тобі на двері прироблю, — і не питаючи дозволу, він зайшов всередину.

"Замком" виявилися дві засувки-шпінгалети і одна клямка. Таня навіть не протестувала, лише стояла і кліпала очима, дивлячись як Макс возиться з молотком, цвяхами, болтиками. Він бубонів собі щось під ніс, кілька разів поцілив молотком у палець, трохи понівечив її двері, забивав і витягував цвяхи назад, але в результаті три засувки були прикріплені намертво.

— Замкнися, щоб раптом ці... ну... ти вже велика. Я пішов, — сказав, йдучи геть і скоса поглядаючи в бік кухні, на якій робився гармидер.

Вона дивилася йому у спину і не могла зрозуміти: що це взагалі було?

Вітчимові компаньйони ніколи не ломилися у її двері, заважав хіба що гамір, але Таня замкнулася на всі три замки і переконалася: так безпечніше.

Наш час

От би радіти, що побільшало клієнтів, але всі її думки зводились до одного: як все організувати так, щоб не перетинатися з Максом.

За вечерею Таня поставила Роману запитання, яке крутилося на язиці весь день:

— Чия це була вигадка з масажем? Макса?

Він здивувався і відмахнувся:

— Та де, Богдана. Макс взагалі не підтримав одразу.

Цей факт не надто втішав, але дарував крихітну надію, що її слова до нього дійшли.

Чи можна викинути, вирвати з життя людину, яка так міцно у нього вкоренилася? Вони не бачилися десять років, але тепер, коли Макс був тут, за стіною, у сусідній квартирі, зникало всяке відчуття часу, ніби розлуки не було.

Таня звиклася з думкою, що ненавидить його, що не хоче бачити у своєму житті. Але чому тоді він залишався для неї кимось не стороннім, не чужим, а навпаки, наче своїм, рідним?

Інтуїція підказувала, що ця нездорова тяга до кривдника — банальний стокгольмський синдром. Або ж була ще одна причина: люди часто зациклюються на тому, кого ненавидять, набагато частіше, ніж на тих, кого люблять. Одні живуть з мріями про помсту, інші з постійною осторогою ніколи більше не бачитися. Так чи інак, об’єкт ненависті не покидає думок, з ним зживаєшся. Таня теж зжилася, та так, що й за десять років не забула.

А що було робити тепер? Вона бачила єдиний вихід: викинути Макса з голови, жити так, ніби його не існує, якщо й перетинатися з ним, то поводитися, ніби він просто якийсь сторонній собі хлопець. Дозволити страхам, осторогам і ненависті жити у ній надалі означає втратити спокій на довгі дні, місяці, роки, доки він житиме у сусідній квартирі. Забути — найкраща помста тому, хто вперто нагадує про себе.

З цими думками Таня й складала графік на найближчі тижні. Вона любила все передбачити, продумати, тому вирішила одразу виділити чіткі дні й години для усіх п’ятьох працівників офісу. Сиділа на диванчику навпроти рецепції, ручкою у нотатнику вписувала кожне ім’я, і щоразу на його імені рука сіпалася. Нова працівниця рецепції Яна гунділа щось над вухом про те, що їм треба завести сторінку в інстаграмі для салону, постити фоточки, відгуки і всяке таке. Загалом Таня з ідеєю погоджувалася, але зараз в голові було інше.

— Вівторок, — сказала вголос, таки нарешті вписавши ім’я Макса після кількох виправлень. — Нехай ходить по вівторках на сьому вечора.

— Хто по вівторках?

До рецепції вийшла Люда. Вона якраз провела клієнта і мала перепочинок перед наступним сеансом.

— Романові колеги всім офісом хочуть до нас на масаж. Треба, щоб ти одного клієнта собі взяла на вівторок. Ну, може, ще на якийсь день, якщо він захоче двічі на тиждень.

Подруга склала руки на грудях і дивилася на Таню, яка не піднімала очей від нотатника, навмисне уникала погляду.

— Мій клієнт — це той твій сусід? А він справді хоче тайський масаж? Бо мені підказує інтуїція, що якщо він разом з іншими цілими днями за комп’ютером, то їм до тебе.

— А відколи це тайський масаж не підходить тим, хто сидить за комп’ютером?

— Таню, ти ж добре розумієш, про що я.

Вона здалася. Підняла на Люду погляд, як у того кота зі «Шрека», і попросила:

— Ну, будь ласочка, візьми його собі і добре… відмасажуй!

Тайський масаж — куди болючіше задоволення, ніж класичний, особливо, коли виконаний міцними Людиними руками. Якраз те, що треба для Макса, думала собі Таня і потішалася, що так вб’є двох зайців одразу: і сама зустрічі з ним уникне, і йому трішки боляче буде.

— Ну, гаразд, — здалася подруга. — Візьму я твого… Як його? Максим? Вже не дочекаюсь, сьогодні ж якраз вівторок.

Пів дня Таня потирала руки від задоволення. Надіслала графік Роману і отримала відповідь, що всім все підходить. Сама збиралася змитися з роботи до сьомої, бо клієнтів на вечір не мала.