6. Зачинені двері

17 років тому

— Він поставив мені підніжку!

Таня стояла на сходовому майданчику перед дядьком Степаном і жалілася на цього придурка Макса. На її коліні червоним, синім і фіолетовим переливався здоровенний синець.

— От малий сопляк! — вилаявся своїм улюбленим словом дядько Степан. — Я з ним зараз поговорю. Нехай спробує ще раз тебе зачепити.

Тепла чоловіча долоня співчутливо погладила Таню по голові. Їй від того зовсім легше не було, та й сумнівалася, що скарга допоможе, бо ж це не вперше. Але ж і терпіти так просто не могла!

Степан повернувся у квартиру і одразу натрапив на дружину, яка вийшла з синової спальні.

— Що там?

— Таня приходила. Макс знову її дістає, коліно через нього розбила. Я йому зараз покажу!

— Чекай, — Олена притримала чоловіка за руку. — Бачиш же, не допомагає. Ні твої запотиличники, ні погрози Таниного вітчима.

— То що, нам мовчки дивитися, як син тероризує бідну дівчину і росте лобурякою?!

Чоловік підвищив голос, але його дружина відповіла спокійно, тихо:

— Ні, нам просто треба з ним ґрунтовно поговорити, пояснити, що так не можна...

— Ай, знову ти зі своїми психологічними заморочками! Ти два місяці тому говорила! Допомогло? Довго протримався?

— Є ж якась причина, чому Макс так робить. Можливо, не вміє інакше показати їй свою увагу, то ми мусимо навчити його.

— Студентів своїх вчи оцим дурницям, а я зараз з ним розберуся!

Олена хотіла сказати, що його методи теж не найкращі, але за спиною Степана вже гримнули двері.

13 років тому

Таня дивилася на свій розписаний непристойними малюнками зошит з біології і починала закипати. Називається, вийшла з класу на всю перерву, а зошит не сховала. Було ясно, як божий день, чия це витівка.

Але цього разу вона не скаржитиметься вчителям чи батькам, ні, набридло! Таня підхопилася з місця і, попри те, що за хвилину мав лунати дзвінок на урок, вискочила з класу.

Ще не знала, що робитиме, просто летіла у клас Макса у сподіванні щось вигадати дорогою.

Його ще теж не виявилося за партою. У класній кімнаті були лише кілька дівчат, які вирізували і клеїли аркуші на якісь стенди. Вона відхекалася, огледілася, побачила рюкзак Макса. Ідея прийшла блискавично.

— Дівчата, можна ножиці позичити на хвилинку?

Без шлейок рюкзак виглядав куди гарнішим, нехай тепер додому в оберемку його несе! Таня навіть виклала ті шлейки навхрест на його парті і дременула хутчіш з класу. Знала, що отримає за цю витівку на горіхи, але Макс її й без того ображає, то хай хоч буде причина.

Наш час

Колись вона мала скарбничку — великого керамічного кота з розрізом на потилиці для кидання монет. А в душі мала скарбничку для зберігання спогадів, пов'язаних з Максом. Тільки першою скарбничкою пишалася і, коли наповнила, розбила й забрала гроші, а другу закопала глибоко-глибоко у нетрях свідомості, щоб ніколи не діставати. Але він повернувся і тепер боляче витягує назовні ті спогади вже просто тим, що з'являється поруч.

Коли запропонував зайти ввечері на чай, Таня навіть не допускала можливості погодитися. Але от зараз перед її очима стояла його мама і тисла на жалість.

— Ходи, Танечко. Макс вже ж не дурне хлопчисько і йому, певне, незручно, хоче порозумітися з тобою.

От навіщо їм взагалі розумітися?!

— Тьотю Олено, дякую за запрошення, але я... я зараз йти маю! З хлопцем своїм. На побачення.

Не знати нащо вона додала подробиці, мабуть, брехня завжди обростає деталями, коли вигадується на ходу.

— А, ясно... Ну п'ять хвилинок маєш?

Для Макса їй було шкода й п'яти секунд, і якби прийшов власною персоною, навіть не слухала б. Однак його мама завжди ставилася до неї непогано, і категорично відмовляти їй було якось незручно.

— Гаразд, лише кілька хвилин.

Таня замкнула квартиру і пішла слідом за тіткою Оленою з таким понурим виглядом, ніби її вели на шибеницю. Її емоції поділяв хіба що дядько Степан. Щойно побачив, глянув так співчутливо, що Тані стало тоскно. Той його погляд наче говорив: ой, даремно ти, дівчинко, прийшла. Макс же не виказав бозна-яких радощів, але у його очах і зморшках у кутиках рота вона прочитала стримане полегшення.

Вони були знайомі так давно і так добре, що Таня вміла розрізняти його найсуперечливіші емоції за одним виразом обличчя чи одним словом. Минуло десять років з останньої зустрічі, але не змінилося нічого. Макс залишався для неї відкритою книгою. Втім, як і вона для нього.

— Наливай швиденько чай, — скомандувала мама сину, — бо Тані йти треба скоро.

— Справді? Куди?

Він так здивовано здійняв брови, ніби це геть дивовижна річ для неї — мати власні справи. Таня так і хотіла відповісти, але тітка Олена впоралася з цим швидше:

— Що ти як маленький... На побачення.

Чай, який зробив Макс, гірчив у роті. Та ще й обпікав — вона квапилася, ковтала майже кип'яток, тільки б швидше допити і втекти. До всього недруг дитинства пропалював її поглядом з-під лоба, весь час ніби хотів сказати щось, та мовчав.

Його батьки всіляко намагалися підтримувати розмову, особливо старалася мама — засипала Таню запитаннями.

— Танечко, а ти де працюєш?

— Ми з подругою відкрили свій масажний салон.

— А хіба ти не на медсестру вчилася?

— На медсестру, потім ще закінчила курси масажу.

— А який саме масаж робиш? Скільки це зараз коштує?..

Таня відповідала терпляче, намагалася усміхатися і якнайменше уваги звертати на Макса. Проте все одно раз у раз зиркала на нього, ніби хтось смикав за ниточки, повертаючи її погляд у його бік. Щоразу той погляд перечіплювався за щось нове. За футболку-поло, з розрізу якої визирали ключиці. За шрам від цигарки на тильному боці долоні. За руду родимку на лівій скроні, яка, чомусь, її завжди дратувала.