4. Перший поцілунок

10 років тому

На вулиці стояла така спека, ніби були не останні дні травня, а справдешня середина літа. Таня вийшла з прохолодних шкільних стін і одразу зморщила носика. Мама ще залишилася у школі обговорювати з іншими батьками якісь нюанси організації випускного. Деякі однокласники намилилися йти в центр, погуляти десь, посидіти, а якщо пощастить роздобути алкоголь, ще й випити. Таню ж така перспектива не цікавила, навпаки хотілося швидше додому — стягнути з себе цю парку блузу, остогидлу за шкільні роки спідничку, приготувати їсти і дочекатися мами. Вітчим якраз поїхав до своїх батьків у село, так що у них з мамою буде гарна нагода наговоритися, провести час лише удвох.

Яскраво-жовте сонце било своїми променями в очі, тож Таня дивилася в землю. Не одразу зрозуміла, звідки раптом перед її носом взялася рожева троянда. Зупинилася, підняла очі і побачила руку, яка ту троянду тримала, а тоді і її власника.

Галюцинації? Тепловий удар?

Вона часто закліпала, потерла чоло, але марення не зникало. Максим Гордійчук власною персоною. З трояндою.

— Вітаю з закінченням школи. Це тобі.

Троянда? Їй?

Таня набундючилася і про всяк випадок зробила крок назад.

— Це якийсь розіграш? Ти її чимось напшикав, щоб мені погано зробилось?

— Ну й фантазія, — він усміхнувся і таки висунув троянду їй у руки. — Це щиро.

Вона не стрималася, пирхнула. Щиро він її дратував, діставав, мучив. А от щоб дарувати троянду — це щось новеньке.

Вони не бачилися майже рік, з тих пір, як Макс поїхав на навчання у Київ. Приїжджав, звісно, але їй все вдавалося його уникати. Чула, що скоро його батьки взагалі на дачу переїдуть, тоді можна буде видихнути — навряд чи він з'являтиметься у рідній п'ятиповерхівці.

Так чи інак, Таня придивилася. За рік його плечі стали ширшими, цятки від поголеної щетини на підборідді трішечки помітнішими (якщо добре приглянутись), очі залишилися такими самими — світло-карими і насмішкуватими.

Дивовижно, якою іноді рідною може здаватися людина, яку ненавидиш. От і Макс залишився для неї якимось... своїм.

Задумавшись, вона міцно вчепилася пальцями у троянду і, звісно ж, вкололася. Зойкнула і засунула поранений палець до рота. Макс дивився на той її палець, і його очі від чогось потемніли.

— Ходи вже, — буркнув, а тоді вхопив Таню за руку і кудись потягнув.

Вона спробувала відбиватись, знаючи, що отакі його вибрики добром не закінчуються, але Макс пояснив:

— Та не смикайся, додому проведу.

І вони дійсно прийшли додому. Їхній будинок був розташований за десять хвилин ходьби від школи, і Таня вкотре пораділа, що ця дорога така коротка. Але й засмутилась. Макс продовжував тримати її за руку, і їй не було від того незручно чи боязко. Чомусь.

Вона висмикнула долоню, щойно вийшли на свій сходовий майданчик, і почала шукати у своєму невеличкому рюкзачку ключі. Аж раптом опинилася припертою спиною до дверей.

— Що ти робиш? — одразу спалахнула. — Я вже подумала, що ти... А ти...

Макс закотив очі і прибрав руки, якими тримав її передпліччя.

— Бедрику, заспокойся, я нічого не роблю.

Він почухав потилицю і підтис губи, а тоді видихнув і тихо додав:

— Майже нічого.

А тоді нахилився до її губ.

Перший поцілунок — це щось, що забуваєш, після другого, десятого, сотого. Як перший урок чи як перший сніг, під яким вдалося погуляти. Але Таня думала, що свого першого поцілунку не забуде ніколи. Її губи тонули у м'якості, їх мовби обдував легкий вітерець на березі моря, вони ставали вологими від вогкого повітря, їх гріло тепле, не палюче сонце. Зовсім такі відчуття, як тоді, коли мама забрала її на весняні канікули до себе в Ріміні, на берег Адріатичного моря.

І коли Макс відхилився, вона різко повернулася у реальність, опинилася на сходовому майданчику звичайної рівненської п'ятиповерхівки, де морем і не пахло. Вона розтулила повіки і тихо пробелькотіла:

— Ти нащо... Ти що...

— Подумав, що ми дорослі, і можемо тепер дружити як дорослі, — Макс усміхнувся, дихав важко. — Я тебе більше не ображу, чесно.

— Дружити?

Коли це вони дружили? Як це взагалі — дружити з тим, хто тільки діставати її вміє?

— Хоча ні, ти ще не доросла, — додав він і нахилився до її вушка. — Я приїду на твій день народження і зроблю тебе дорослою, якщо захочеш.

Наш час

Таня відмикала двері і неуважно слухала, що розповідав за її спиною Роман. Зиркала на двері сусідньої квартири і молилася, щоб вони не відчинилися зараз. Цікаво, переїхав Макс уже?

— У них стільки ідей, ти не уявляєш! — вигукував її хлопець, розмахуючи руками. — І мої ідеї вислухали. Ми сьогодні цілий день тільки те й робили, що ляси точили, але знаєш, з цього вийде...

— Вечеряти будеш? — Таня перервала його, щойно зайшли у квартиру.

Роман мотнув головою.

— Не буду, ми з хлопцями повечеряли. А ти поїж.

Їй їсти теж не хотілося. День видався таким стомливим, що хотілося лише душу і сну. А ще обійматися.

При думці про обійми згадалося, як під під'їздом Макс стис її у своїх руках. Чомусь, про обійми Романа подумала потім.

А він все продовжував говорити:

— До речі, Максим і Богдан — нереально круті. Особливо Максим. Розказували, як вони цей стартап відкривали... Уявляєш, чотири роки стажувалися і вчилися в різних європейських компаніях...

Роман продовжував розхвалювати Макса і його колегу, і Таня могла хіба що закочувати очі під лоба. У цьому весь він. Захоплюється всім і всіма у лічені години, а потім так само в лічені години знаходить нове захоплення. Іноді її дивувало, що Роман з нею уже п'ять років і не захопився за цей час ще десятком нових дівчат. Хоча звідки їй знати? Може, й захоплювався.

Ні, дурниці. Вона відчула б, зрозуміла б. Зрештою, сама вона ніколи не була об'єктом його захоплення. Він її просто кохав. По-своєму, без романтики-букетиків-м'яких іграшок, без дахозносних побачень і подорожей, але з теплими вечорами, смачною їжею (коли не яловичі стейки), обіймами.