23 роки тому
Дощ тільки закінчився. Крізь сиві хмари ледве пробилося сонце, а діти вже висипалися на ігровий майданчик. Старші гойдалися, лазили по гірках, менші колупались у мокрій пісочниці.
Таня стояла зі своєю лялькою, пошитою з тканини турботливими руками бабусі, і дивилася на незнайомих діток.
Вони з мамою тільки вчора приїхали до Рівного. Тата більше немає, і залишатися в селі на Черкащині мама не хотіла. Вона сказала Тані, що тепер їхній дім тут, що тепер вони житимуть у квартирі разом з іншою бабусею.
Виходить, і гратися тепер їй треба з іншими дітьми.
Мама стояла поруч, говорила зі своєю давньою знайомою, яку не бачила багато років. А Таня тим часом крутила головою, видивлялася, з ким би погратися.
Він налетів несподівано, вигулькнув як чорт з табакерки. Білявий хлопчик з великими губами й синцем під оком. Простягнув руку, й вона встигла лише вискнути, коли її м’яка рожевоволоса, рожевощока і взагалі вся така рожевенька, акуратненька, світленька у білій сукенці лялька полетіла у свіжу калюжу на асфальтованій прибудинковій доріжці.
— Ти нащо?
— Просто, — хлопчак знизав плечима і усміхнувся, показуючи чорну діру на місці вибитого переднього зуба.
Таня провела поглядом ляльку і хотіла кинутися за нею, але в ту саму хвилину доріжкою, прямо через калюжу, проїхало велике чорне авто. Її лялька востаннє схлипнула у воді під масивними колесами.
Щічками Тані, усіяними ластовинням, покотилися сльози — одна, друга, третя, а тоді — цілий рівчак. А за ними пішли такі гучні ридання, що пооберталися всі, хто був на дитячому майданчику. Мама спохопилася, присіла біля донечки й почала випитувати, що трапилося. Таня захлиналася від сліз і нічого відповісти не могла.
Хлопчик так і стояв, усміхаючись. Схилив голову набік, допитливо дивився на сльози мідноволосої дівчинки навпроти, а тоді тицьнув пальцем у її червону курточку в чорні кружечки й заявив:
— Бедрик! Будеш бедриком! — і ніби нічого не трапилося, побіг геть.
Наш час
— Таню, ти? Оце сюрприз! А що з волоссям?
Максим підвівся з-за столу, наблизився на відстань одного чи двох кроків. Оглядав її як експонат у музеї.
Таня лише кліпала. Розтулила губи, а слів дібрати не могла. Серце гупало у скронях, пальці самі собою стискалися в кулаки, а ноги шикувалися в позицію «на старт». Розвернутися і побігти геть — от чого хотілося.
До свідомості потроху починали доходити Максові слова.
Сюрприз? Пфф. Найкращий сюрприз, щоб зіпсувати день, а то й весь рік. Що з волоссям? Хм. Осліп, не бачиш, що пофарбоване? І взагалі — яке тобі діло? Не бачилися десять років, а він, бач, про волосся!
Вона злилася вже від самого факту цієї зустрічі й готова була грубіянити. Щоправда, поки що виходило лише подумки. Стояла, ніби води у рот набрала, і дивилася під ноги.
— Ви знайомі?
Роман переводив погляд з Тані на Максима і з Максима на Таню, доки не почув відповідь:
— Знайомі давно і добре. Я друг дитинства Тані.
Друг дитинства?
Вона закипіла і бовкнула під ніс:
— Аякже, друг. Ти — мій недруг дитинства, ось ти хто.
І тільки тоді глибоко вдихнула й нарешті підняла очі. Натягнуто усміхнулася своєму хлопцю, а тоді глянула на Макса і кивнула.
Він мало змінився. Ті самі світло-карі очі, що дивляться з насмішкою, таке саме гладеньке підборіддя, ніби й не водилася на ньому щетина, і та сама зачіска, яку носив років з тринадцяти — виголені вилиці й копиця світло-русявого волосся на маківці.
— Оце несподіванка! — Роман сплеснув руками й завів мову про те, які дивні збіги обставин трапляються.
Таня його не слухала. Вони з її недругом дитинства дивилися одне на одного, не відводячи поглядів. Тільки вона дивилася спідлоба і все намагалась дати раду емоціям, заспокоїтися, щоб не виглядати набундюченою і непривітною. На Макса начхати, але ж тут ще один майбутній начальник Романа!
А Максим дивився й усміхався. Так дивляться, коли раді бачити когось добре знайомого, мало не рідного. Когось, з ким багато спільних спогадів.
Хоча з цим останнім фактом не посперечаєшся. На жаль. Спільних спогадів у них ого-го скільки.
Усі сіли за стіл, і Таня нарешті відмерла, коли з нею привітався Богдан. Його худорлява рука зависла над столом, а очі за тонкими окулярами примружилися.
— Радий познайомитися.
— Навзаєм.
Вона примостилася поруч з Романом. Хлопці сиділи на диванчику навпроти, перед її очима — саме Макс. Залишалося або дивитися в тарілку, або повернути лице до свого хлопця, або... Ні, третього не дано.
Менш за все на світі хотілося зараз бачити перед собою людину, яка зіпсувала перші сімнадцять років її життя. Ну добре, якщо бути точною, дванадцять: з моменту на дитячому майданчику до того, як він закінчив школу і забрався з Рівного. І ще трішки тоді, коли приїхав до неї останній дзвінок, щоб забрати собі її перший поцілунок. І тоді, коли обіцяв приїхати, щоб... Але не приїхав.
— То що замовимо? — спитав Богдан.
Всі четверо дивились у меню. Роман порекомендував:
— Тут смачна паста з креветками... Або можна піцу на всіх. Та, що з лососем — їхня фірмова.
— А давайте! — несподівано підтримала Таня і, піднявши очі, з викликом зиркнула на Макса.
Він засміявся, й очі кольору лате потепліли.
— Ти така добра, Таню. І пам’ять хороша, не забула, що в мене алергія на морепродукти.
Їй хотілося зробити як в дитинстві — показати йому язика і надути щоки. Щоправда, в дитинстві після такого вона завше мусила тікати.
— Я просто злопам’ятна, — відповіла з награною усмішкою.
Вона відчувала на собі спантеличений погляд Романа, але не поверталася, дивилася прямісінько на Макса. Він і далі так щиро усміхався, ніби відбувалося щось вельми потішне.
— Може, тоді кожен замовить на свій смак, — заговорив Богдан. — На всіх тільки візьмемо якийсь салат... Оцей, наприклад, з двома видами м’яса.
#1063 в Любовні романи
#456 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, зустріч через роки, недруг дитинства
Відредаговано: 10.11.2026