2. Бедрик

23 роки тому

Дощ тільки закінчився, крізь сиві хмари ледве пробилося сонце, а діти вже висипались на ігровий майданчик. Старші гойдалися, лазили по гірках, менші колупалися у мокрій пісочниці.

Таня стояла зі своєю лялькою, пошитою з тканини турботливими руками бабусі, і дивилася на незнайомих діток.

Вони з мамою тільки вчора приїхали до Рівного. Тата більше немає, і залишатися в селі на Черкащині мама не хотіла. Вона сказала Тані, що тепер їхній дім тут, що тепер вони житимуть у квартирі разом з іншою бабусею.

Виходить, і гратися тепер їй треба з іншими дітьми.

Мама стояла поруч, говорила зі своєю давньою знайомою, яку не бачили багато років. А Таня тим часом крутила головою, видивлялася, з ким би погратися.

Він налетів несподівано, вигулькнув як чорт з табакерки. Білобрисий хлопчик з великими губами і синцем під оком. Він простягнув руку, й вона встигла лише вискнути, коли її м'яка рожевоволоса, рожевощока і взагалі вся така рожевенька, акуратненька, світленька у білій сукенці лялька полетіла у свіжу калюжу на асфальтованій прибудинковій доріжці.

— Ти нащо?

— Просто, — знизав плечима хлопчак і усміхнувся, показуючи вибитий передній зуб.

Таня провела поглядом ляльку і хотіла кинутися за нею, але в ту саму хвилину прямо доріжкою, прямо через калюжу проїхала велика чорна машина. Її лялька востаннє схлипнула у воді під великими чорними колесами.

Усіяними веснянками щічками Тані покотилися сльози — одна, друга, третя, а тоді цілий рівчак. А за ними пішли такі гучні ридання, що пооберталися всі, хто був на дитячому майданчику. Мама спохопилася, присіла біля донечки і почала випитувати, що трапилося. Таня захлиналася від сліз і нічого відповісти не могла.

Хлопчик так і стояв, усміхаючись. Схилив голову набік, допитливо дивився на сльози мідноволосої дівчинки навпроти, а тоді тицьнув пальцем у її червону курточку в чорні кружечки і заявив:

— Бедрик! Будеш бедриком, — і ніби нічого не трапилося, побіг геть.

Наш час

— Таня, ти? Оце сюрприз! А що з волоссям?

Максим підвівся з-за столу, наблизився на відстань одного чи двох кроків і оглядав її як експонат у музеї.

Таня лише кліпала, розтулила губи, а слів дібрати не могла. Серце гупало у скронях, пальці самі собою стискалися в кулаки, а ноги стали в позицію "на старт". Розвернутися і побігти геть — от чого хотілося.

До свідомості трохи почали доходити Максові слова.

Сюрприз? Пфф. Найкращий сюрприз, щоб зіпсувати день, а то й весь рік. Що з волоссям? Гм. Осліп, не бачиш, що пофарбоване? Взагалі яке тобі діло? Не бачились десять років, а він, бач, про волосся!

Вона злилася вже від самого факту цієї зустрічі і готова була грубіянити. Щоправда, поки що виходило лише подумки. А так стояла, ніби води у рот набрала, і дивилася під ноги.

— Ви знайомі?

Роман переводив погляд з Тані на Максима і з Максима на Таню, доки не почув таки відповідь:

— Знайомі давно і добре. Я друг дитинства Тані.

Друг дитинства?

Вона закипіла і бовкнула під ніс:

— Аякже, друг. Ти мій недруг дитинства, ось ти хто.

І тільки тоді глибоко вдихнула й нарешті підняла очі. Натягнуто усміхнулася своєму хлопцю, а тоді глянула на Макса і злегка кивнула.

Він мало змінився. Ті самі світло-карі очі, що дивляться з насмішкою, таке ж гладеньке підборіддя, ніби й не водилася на ньому щетина, і та сама зачіска, яку носив років з тринадцяти, — виголені вилиці і копиця світло-русявого волосся на маківці.

— Оце несподіванка! — Роман сплеснув руками і почав приговорювати щось про те, які дивні збіги обставин трапляються.

Таня не дуже його слухала. Вони з її недругом дитинства дивилися одне на одного, не відводячи поглядів. Тільки вона дивилася з-під лоба і все намагалася якось дати раду емоціям, заспокоїтись, щоб не виглядати набундюченою і непривітною. На Макса начхати, але ж тут ще один майбутній начальник Романа.

А Максим дивився і усміхався. Так дивляться, коли раді бачити когось добре знайомого і мало не рідного. Когось, з ким багато спільних спогадів.

Хоча з цим останнім фактом не посперечаєшся. На жаль. Спільних спогадів у них огого скільки.

Усі сіли за стіл, і Таня нарешті відмерла, коли до неї привітався Богдан. Його худорлява рука простягнулася над столом, а очі за тонкими окулярами примружилися.

— Радий познайомитися.

— Навзаєм.

Вона влаштувалася на стільчику поруч з Романом. Хопці сиділи на диванчику навпроти, Макс якраз прямо. Залишалося або дивитися в тарілку, або тримати голову повернутою до свого хлопця, або... Ні, третього не дано. Менш за все на світі хотілося зараз бачити перед собою людину, яка зіпсувала їй перші сімнадцять років життя. Ну добре, якщо бути точною, дванадцять: з моменту на дитячому майданчику до того, як він закінчив школу і забрався з Рівного. І ще трішки тоді, коли приїхав на її останній дзвінок, щоб забрати собі її перший поцілунок. І тоді, коли обіцяв приїхати, щоб... А не приїхав.

— То що замовимо? — спитав Богдан.

Всі четверо дивилися у меню, і Роман порекомендував першим:

— Тут смачна паста з креветками... Або можна піцу на всіх. З лососем — їхня фірмова.

— А давайте! — несподівано підтримала Таня і, піднявши очі, з викликом зиркнула на Макса.

Він засміявся, і очі кольору лате потепліли.

— Ти така добра, Таню. І пам'ять хороша, не забула, що в мене алергія на морепродукти.

Їй хотілося зробити як в дитинстві — показати йому язика і надути щоки. Щоправда, в дитинстві після такого вона завше мусила тікати.

— Я просто злопам'ятна, — відповіла з награною усмішкою.

Вона відчувала на собі спантеличений погляд Романа, але не поверталася, дивилася прямісінько на Макса, який продовжував так щиро усміхатися, ніби відбувалося щось вельми потішне.

— Може тоді кожен замовить на свій смак — заговорив Богдан. — Можна на всіх взяти якогось салатику... Оцей, наприклад, з двома видами м'яса.