11 років тому
— От облизуй тепер!
Макс міцно тримав її за плечі, притиснувши до стіни. Його шиєю і сорочкою — від самого підборіддя майже до сонячного сплетіння — розповзлася червона пляма від томатного соку.
— Відпусти, придурок! Ти сам винен!
Таня борсалася, намагаючись його відіпхнути.
— Зіпсувала мені форму, і я винен?
Хлопець лютував. Його пухкі губи стиснулися в одну тонку лінію, а очі кольору лате аж потемніли, стали як щойно зварений еспресо.
— Хто вискочив на мене, щоб налякати? От і маєш. Відпусти!
Вона щосили обперлася долоньками у Максові груди, але він швидко перехопив її зап’ястя, ще сильніше притиснувши до стіни. Знову синці будуть. Хоча попередні ледве встигли зійти.
— Знаєш же, що не відпущу.
— Я закричу!
— Тоді ота шмата для підлоги буде у твоєму роті замість кляпа.
Вони стояли в кінці коридору в шкільному крилі, яке якраз було зачинене на ремонт — трапилася якась халепа з трубами для опалення. На лихо, ремонт робили, коли закінчувалися уроки, тому навколо не виявилося жодної живої душі.
На підлозі були розкидані уламки труб, шмати для прибирання, навіть віник лежав. Поруч стояли стіл і якісь шафки, винесені з класу навпроти. Все — у пилюці.
Таня знала, що він може протримати її тут цілий наступний урок, а навіть якщо відпустить, все одно настигне дорогою додому чи вже вдома. Жити у сусідніх квартирах зі своїм найлютішим ворогом, мучителем і ходити в одну школу — ще те покарання. Мало того, що він зачіпає її без приводу, так тепер сама наразилася. Чорти б узяли їхню шкільну їдальню з тим томатним соком і Максом разом. Коли він вискочив на неї з-за дверей, вона з переляку щосили хлюпнула на нього соком, який тримала, так що червона рідина фонтаном порснула вгору. Краще б вже на підлогу випустила з рук.
— І що тобі від мене треба? Я ж не спеціально! Відпусти!
Борсатися було марно, вона чудово це знала. Макс не просто вищий на голову і старший на рік, він ще й з дитинства ходить на карате — сильний і меткий до чортів.
— Заплач, тоді відпущу.
Він гмикнув і хижо посміхнувся. Очі потроху почали світлішати.
— Не діждешся, — прошипіла Таня.
Образа душила, викликаючи спазми у горлі, але вона чудово знала, що мусить бути сильною — нізащо не покаже йому своєї слабкості. Вона плакала через нього єдиний раз — дванадцять років тому, коли все почалося на дитячому майданчику. Їй тоді було чотири, йому — п’ять. Більше нізащо не заплаче. Залишилося потерпіти ще зовсім трішки, якихось пару місяців до його випускного. Ну, і ще пару місяців, доки він поїде на навчання у Київ.
— Тоді вилизуй. Ну, чи висмоктуй. Щоб зараз же моя сорочка і шия були сухі.
Знущався. Добре ж знав, що його сорочці вже нічого не допоможе, але демонстративно випнув груди і наставив шию.
— Добре, оближу, раз так хочеш, — сказала Таня наскільки могла спокійно, опустивши очі, щоб він, бува, не вичитав у них, що задумала.
Макс повільно відпустив її зап’ястя, але не відступив, так і залишився стояти близько, очікуючи ефекту від чергового приниження своєї сусідки і улюбленої жертви.
Таня глибоко вдихнула і, несміливо обпершись на його плечі, потягнулася губами до шиї. Точніше, зубами.
— Ай! — зойкнув він, коли її гострі зубки впилися у шкіру.
Вона швидко відхилилася і кинулася коридором геть, доки він вхопився за шию і бурмотів прокльони.
Проте не кинувся слідом.
— Вдома за все отримаєш, — промимрив під ніс, дивлячись Тані вслід, а тоді знову посміхнувся.
Наш час
Таня змивала з рук масажне масло. Останній клієнт на сьогодні пішов розім'ятим і задоволеним. Її руки боліли, ноги підкошувалися, а голова розколювалася після важкого дня, але забита гарними купюрами каса салону нейтралізувала ці незручності. Якщо все так піде далі, до кінця місяця вони з Людою нарешті "відіб'ють" гроші, які вклали у бізнес, і почнуть заробляти.
На вхідних дверях брязьнула музика вітру, і Таня поквапилася з туалету.
— Добрий вечір! — вийшла з привітною усмішкою. — О, це вже ти?
Роман стояв перед стійкою рецепції. Виглядав як нова копійка — у білій лляній сорочці на короткий рукав, купленій тиждень тому, і модних темних шортах. Навіть озув не свої улюблені протерті кросівки, а шкіряні сандалі, які вона ледве вмовила його купити.
Коли бачила свого хлопця таким, мимоволі думала: може, це вже нарешті воно, може, нарешті сьогодні він простягне маленьку коробочку, у якій сяятиме заповітна каблучка. Але як і раніше, Роман розвіяв ці очікування кількома словами:
— Так, вийшов раніше. Нічого, якщо ми повечеряємо не самі?
— А з ким?
Таня не виказала розчарування, просто підійшла і поцілувала його у щоку, вловивши запах того противного одеколону, від якого її піднуджувало. От завжди Роман ним пшикається, коли йде в якесь важливе місце. Але що ж, сама винна — подарувала одеколон, купивши в інтернеті, не понюхавши. От тепер мучся, Таню.
— Пам'ятаєш, я розказував про крутий стартап з Києва? Вони ж перевозять офіс сюди до нас, у Рівне, — затараторив її хлопець. — Я їм писав минулого тижня, а вони зранку зателефонували, сказали, що зацікавились моєю грою. Я оце від них, беруть до себе! Уявляєш?! Домовились повечеряти разом, так би мовити, випити за співпрацю, а завтра зранку — в офіс, до роботи!
Роман був такий натхненний, що Таня не втрималася, притулилася до нього, обійняла, щоб набратися сили і собі. Якщо у нього все вигорить з цим стартапом і гру, якою він горить вже кілька років, візьмуть в роботу, це буде великий крок вперед. Крок вперед для самого Романа і для їхніх стосунків.
— Зажди тоді, я трохи приведу себе до ладу.
Таня знайшла косметичку і побігла у вбиральню, де за п'ять хвилин навела марафет — замазала тональним кремом веснянки, підвела очі, нафарбувала тушшю вії. Розчесала молочно-біле волосся, подумки відзначивши, що кінчики відросли і пора б пофарбуватися. А ще знайшла хвилинку, щоб написати Люді повідомлення і похвалитися успіхами свого хлопця.
#712 в Любовні романи
#338 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, зустріч через роки, недруг дитинства
Відредаговано: 05.12.2022