Одна і єдина глава)

      Люби себе, бо завтра буде пізно. Так завжди говорила мені бабуся, коли я з села приїжджала до неї в місто. В нашій родині вийшло все навпаки. Зазвичай це міські внуки їдуть до бабусі в село, щоб поповнити запаси консервації та овочів з власного городу. А в нас я везла це все моїй вісімдесяти річній бабусі Євдокії Павлівні, що проживала, хоч і в невеличкій квартирі, зате в самісінькому центрі міста. 

     В селі вона була всього лише один раз. На нашому з Іваном весіллі і одразу заявила, що більше і ноги її у цій пилюці не буде. 

     Бабця в мене була з норовом. Все таки перша актриса міського театру, в минулому. Я теж до заміжжя мешкала в місті. Вступила до інституту на дизайнера одягу і на першому курсі, під час якоїсь студентської вечірки,  познайомилась з Іваном. Веселим карооким красунчиком, що вчився на агронома вже на четвертому курсі. Кохання спалахнуло між нами майже з першого погляду і закрутив мене Іван так, що я і не помітила, як рік наших стосунків пролетів. А потім, ще й до всього, я завагітніла.

     І ні це зовсім не історія про те, як він мене кинув і так далі, по списку основних страждань вагітної покинутої дівчини. Навпаки, відчувала легку тривогу з приводу вагітності лише я. А Іван був на сьомому небі від щастя. Він у мене дуже заповзятий. Відразу запланував дату весілля і поїхав між сесіями робити ремонт у будинку, що йому від діда дістався. Мовляв, негоже жінку молоду до батьків приводити жити. Має бути свій куточок. Я було заїкалася про те, що хотіла б у місті жити та він мені швидко усі плюси і мінуси по полицям розклав і так уміло, що я сама ж і погодилася на невідоме мені тоді сільське життя. А там і академвідпустку довелося взяти, бо закривати сесії з новонародженим немовлям виявилося неможливим. 

     Ось так, одне за одним, рік за роком, не встигла я і оком моргнути, як я мама трьох дітей тягну торбу з гостинцями на четвертий поверх до бабусі Євдокії. Пам'ятаю, як вона тоді цокала, дивлячись на мене, язиком та все повторювала, що я не тягова кобила. А я щиро того не розуміла, бо справді була щаслива з чоловіком.

    Про навчання тільки довелось забути. Друга моя вагітність трапилася через півтора року після народження первістка синочка та ще й двійнята в нас з Іваном вийшли  Чоловік мій, тим часом, байдиків не бив, а пропрацювавши рік на одного місцевого фермера, вирішив свій бізнес закрутити – свиней розводити. 

       Може хтось з вас і посміхнувся зараз та дарма. В мого чоловіка руки золоті і голова працює так як треба. Тож наш маленький бізнес з роками переріс у найбільшу в області свиноферму, де все було облаштовано по заграничним технологіям. А будинок ми новий побудували, двоповерховий, з усіма зручностями, паркетом та дорогим ремонтом. 

     Я ж ті сумки з гостинцями не по маршруткам тягнула, а привозила на власній машині. А бабця Євдокія всеодно бурчала, що не люблю я себе, не жалію. Вона померла, коли в мене саме четверта дитина народилася, моя принцесса серед трьох братів. 

      Життя бігло від свята до свята, від осені до літа. Бізнес наш зростав та розширявся, а я завжди була заклопотана зі своєю малечею. Місто від нас всього лише в двадцяти хвилинах їзди на машині, тож діти мої ходили і на танці і на малювання і на карате, а старший, так і взагалі на три гуртки бігав. Він у мене плавати любить, тож я возила його на басейн, а ще на англійську, бо в селі з хорошою вчителькою іноземної біда ціла. Одна є і та ще мабуть маму Івана навчала. 

     Ось так я бігала та метушилася допоки мені сорок не стукнуло. Діти повиростали, тепер кожен сам їздив куди йому треба було (маршрутки до міста в нас регулярно ходять) а старший так і взагалі три роки як за кордоном навчається. Тож до дому приїжає лише раз на рік. Чоловік мій новий бізнес почав освоювати. Тепер він ще й теплицями займався, овочі вирощував. Короче, в усіх свої справи, а мені чомусь почала снитись бабця Євдокія. Ніби сидить вона в своєму улюбленому креслі гойдалкі, цокає язиком та все свою фразу улюблену повторює: "Люби себе, бо завтра буде пізно". Чоловіку розповіла, а він мені:

– Соня не нервуй. То покійники на зміну погоди сняться.

     Та щось і погода не змінилася, а бабця все продовжувала мені снитись. І от чи через ті сни, чи може воно саме по собі, але трапилася зі мною перша в моєму житті депресія. Пустота заполонила мене з середини та так, що нічого мені не милим було. 

         Ніби ж і розумію, що не має чого мені скиглити. Маю чудового чоловіка. Він же не тільки й досі кохає мене, а ще й поважає і ладен виконати будьяку мою забаганку. Діти всі здорові та самодостатні, навіть найменша донька, якій тільки шістнадцять має виповнитися, вже дуже самостійна та з купою планів на майбутнє. І роботу ніби маю ( чолоік до себе пристроїв. Я закінчила бухгалтерські курси тож тепер уся документація та звіти були на мені) а от жагу до життя втратила. 

    Довго я ще намагалася душити те відчуття пустоти в собі, бо ж соромно було кому сказати про таке. Навколо в людей скільки біди трапляється, а я тут сирість на рівному місці розвела. Та все ж від чоловіка важко щось приховати. А як він помітив, то одразу і насів на мене зі своїм " Що та що", " Розкажи та розкажи". І не відкараскатись від нього ні як. Тож довелося сказати все як є. А він навіть і не сміявся з мене, навпаки як завжди взявся вирішувати мою проблему. Знайшов по інтернету адрес і телефон якогось психолога і відправив мене в місто до спеціаліста. 

    І що ви думаєте? Приїхала я туди, постояла біля дверей та так і не наважилася зайти в середину. Та я батюжкі перед паскою на сповіді правду не говорю, а тут якійсь чужій тітці взяла прямо і виклала все. Ага, нема дурних.