Частина дванадцята

Жанр: Фантастика, Історичний любовний роман

Автор: Дмитро Яновський

Головні герої: Янгол смерті Аваддон, Герман Тодольський

Ідея: Дмитро Яновський

Частина дванадцята

            Тим часом поки Зосю заспокоювала Рейхел, на окупованих територіях почались визвольні бої, так двадцять четвертого грудня 1943 року почалась «Житомирсько – Бердичівська» визвольна операція. Важкі бої не вщухали, але ніхто не хотів здаватись.

Житомир, Українська РСР, грудень - січень 1943 - 1944 рр.

            Настав день пекельний тридцять першого грудня 1943 року, бої йдуть за визволення міста Житомир, надію і віру вони не втрачають, хоча сили вже їх залишали:

            Боєць1: Визволимо Житомир і я побачу свою сім’ю, а ще друзів своїх.

            Боєць2: Побачиш, не переживай. Аби живими залишитись.

            Боєць1: Та, залишимось, головне щоб нас ворог не знайшов, ооо, стріляй!

            Боєць2: Гаразд! По команді було вбито солдата німецької армії. Неподалік від них пролунав вибух, один з них вирішив подивитись, що там сталось.

            Боєць2: Я поповзу подивлюсь, а ти тут сиди.

            Боєць1: Може не варто так ризикувати?

            Боєць2: Та не бійся! Все буде гаразд!

            Боєць1: Тоді повзи, я тебе прикрию. Він поповз до місця вибуху і побачив свого побратима, повернувся і сказав:

            Боєць2: Чуєш, Санька Васільєв того…

            Боєць1: Чого того? Не зрозумів він.

            Боєць2: Німці його вибухом вбили…

            Боєць1: Да харош, Санька! Та як так?

            Боєць2: Тихо – тихо! Самому не приємно, хоч повзи до нього. Той поповз вже перевіряти, підповз так, щоб нічого не зачепити і гукнув:

            Боєць1: Саня! Ей! Ти там живий?! Не чує чи що? Він підповз ближче.

            Боєць1: Кров… Та щоб тебе! Не встиг… Повернувшись на позицію він взяв автомат і пішов так обережно в тил до ворога, щоб його ніхто не помітив, зробив декілька пострілів у впину німцю, що сидів і стріляв з вікна, потім взяв гранату і кинув в люк німецького танку, стрибнув швидко і почувши позаду себе вибух промовив:

            Боєць1: Горіть в цьому танку, цуценята! Так в них обох жахливо день закінчився, але на щастя тридцять першого грудня 1943 року звільнили місто Житомир. На наступний день першого січня 1944 року Боєць 1 – Василь Грицук і Боєць 2 – Дмитро Савін зібрались із співслужбовцями аби відсвяткувати визволення Житомира, Новий рік та пом’янути їх бойового друга та товариша Олександра Васільєва.

Інші події в січні 1944 року.

            Тим часом Зося і Рейхел відсвяткували Новий рік, одразу ж вони отримали лист від Германа, той написав наступне:

Від Германа, сестрі та коханій

            Усім привіт, хочу сказати, що окуповані міста потихеньку звільняють, день назад звільнили місто Житомир, ви його дівчата добре знаєте, не знаю наскільки швидким буде визволення, але надіюсь, що все скоро закінчиться. І ще, надіюсь Рейхел там собі іншого не знайшла, якщо ні, то зіграємо весілля, а якщо так, то нема сенсу ніякого більше довіряти комусь. Зося якщо читаєш ти, передавай привіт Рейхел і нехай вона себе береже, а якщо ти Рейхел, то передай сестрі привіт і скажи, щоб за мене не хвилювалась, в мене все гаразд.

Ваш, Герман. Варшава, Польща 01.01.1944 р.

            Дівчата прочитали лист вже п’ятого січня 1944 року, а до цього часу вони добре так святкували свято Нового року. Нарешті з’явився давній друг дитинства Амадеуш, який десь пропав і його довгий час не було, він прийшов до військової частини де служив Герман, от що – що, а такої зустрічі він не очікував. Амадеуш запропонував Герману поговорити так як давно не бачились:

            Амадеуш: Привіт друже, давно не бачились, давай десь поседимо поговоримо?

            Герман: Привіт, давай, я скажу командиру і підемо.

            Амадеуш: Гаразд! Герман попередив свого командира про приїзд давнього друга, той його відпустив.

            Герман: Все, тепер я вільний і ми можемо поговорити.

            Амадеуш: Прекрасно! Вони пішли у місцеве кафе, по дорозі Амадеуш розповідав як йому вдалось так довго переховуватись, більше того, він пообіцяв розповісти Герману про те, як він виривався з полону, Герман не хотів розповідати нічого як би його не просив Амадеуш. Нарешті вони дійшли до місця свого перебування, зайняли зручне місце, замовили собі всього і Герман все ж сказав:

            Герман: Я… Врятував тоді матір з полону, але батько… та ще сука!

            Амадеуш: Я щось пригадую таке, матір твоя говорила Зосі за хворобу, наче була смертельна.

            Герман: Так, смертельна, ми як в той рік приїхали у Бидгощ, там мій рідний будинок, я їх залишив, сам поїхав у частину сюди у Варшаву, пам’ятаю як двадцять шостого січня проседів у себе, читав книжку, а в ніч з двадцять шостого на двадцять сьоме я не міг спати, сестра посеред ночі подзвонила і сказала, що мати померла. Я поїхав на ранок тоді у Бидгощ, поховали двадцять дев’ятого, а потім я її наче спочатку забрав до себе, а да… вона пожила деякий час у Варшаві, потім я їй допоміг з переїздом, разом ми тікали тоді, ми були в Казахстані, а потім мені сказали в січні приїхати, я взяв із собою дівчину, але треба було знову її евакуювати, вона зараз у сестри живе.

            Амадеуш: А ти впевнений, що вона там тобі вірність зберігає?