Частина десята

Жанр: Фантастика, Історичний любовний роман

Автор: Дмитро Яновський

Головні герої: Янгол смерті Аваддон, Герман Тодольський

Ідея: Дмитро Яновський

Частина десята

            Останній літній день 1943 року у Варшаві, не дивлячись на те, що йде війна, що країна окупована німцями, люди жили, закохувались, любили, народжували, зраджували, підставляли і також огидні речі на які здатна людина. Але історія не про це, Герман прогулюючись містом випадково зустрічає прекрасну дівчину:

            Герман: Ви прекрасно виглядаєте, ваше серце не зайняте? Спитав хлопець прекрасну дівчину.

            Незнайомка: Ні, моє серце вільне, а ваше? Зацікавилась дівчина.

            Герман: Як бачите, було б зайняте, не знайомився б… Дайте вгадаю, вас звати Рейхел – Роза, вгадав?

            Незнайомка: Так, а вас Герман?

            Герман: Так, ви вгадали.

            Рейхел: Як і ви! Дівчина сором’язливо посміхнулась. Вона була неймовірно гарною, чорне довге волосся, зелені очі, струнка талія, а сукня була чорною (традиційний колір єврейського народу), що говорити, вона була доброю і милою дівчиною.

            Герман: Розкажеш про себе?

            Рейхел: Гаразд! Тоді я почну?

            Герман: Починай… І дівчина почала.

            Рейхел: Я із сім’ї глибоко віруючих людей, наша віра Іудаїзм, мій тато рабин, а мати вчитель історії.

            Герман: пробач, що зупиняю, одне питання, твій тато не Давид Рахман?

            Рейхел: Саме так! Він нас тоді захистив, а ти тоді побіг рятувати дівчину в тій перестрілці, що з нею?

               Герман: Я не знаю, ми давно вже не спілкуємось, але то не так важливо, ти продовжуй.

            Рейхел: Гаразд, так от… ми тоді врятувались, а далі я не пам’ятаю, що з ним відбулось, я його стільки років не бачила. Дівчина пустила сльозу, а Герман намагався згадати, що тоді відбулось та заспокоїв дівчину.

               Герман: Стривай! Там наскільки я пам’ятаю були діти, а тебе я не пам’ятаю…

            Рейхел: То мій братик і сестричка, ці паскуди їх убили, мати тоді написала мені лист і сказала, що буде переховуватись, а я була в кущах, тому ти мене не бачив.

            Герман: Рейхел, я тобі допоможу знайти батька і матір, дай мені час…

            Рейхел: Хотілось би тобі вірити… Крізь сльози вимовила вона.

            Герман: Можеш мені вірити… Рейхел була засмучена, але в той день Герман почав пошуки Давида Рахмана, було ризиковано, але він обережно це робив, щоб не нашкодити.

            На вечір Герман повів Рейхел у кафе пригостити чимось, їй було приємно, що до неї ставиться добре польський військовий, а ще більше було приємно коли не відмовив у пошуках, так би мовити долучився:

            Рейхел: Мене ще так ніхто не пригощав, не допомагав мені і… І Герман додав.

            Герман: І не любив. Дівчина витримала паузу, а потім сказала.

            Рейхел: Що? Мені почулось? Вона думала, що їй здалося або хлопець жартує.

            Герман: Кажу, не любив тебе так ніхто як я, отже любити тебе буду, ти хороша людина і нікому нічого поганого не зробила.

            Рейхел: Дякую тобі. Офіціанти принесли страви, також Герман пригостив Рейхел червоним вином. Атмосфера була дуже спокійною і приємною. Герман все ж попросив Рейхел продовжити розповідь:

            Рейхел: Точно… Я навіть і забула… І от так я залишилась тут, з мамою оце листувалися, вони коли переїхали до Української РСР, вона з дітьми тобто з братом і сестричкою жила десь там в центрі Житомира, але коли німці окупували місто, вони їх знайшли і вбили на очах моєї матері, вона чудом залишилась живою. Я ненавиджу цей момент з моїх спогадів, з батьком не знаю… просто неможливо знайти його, все вже спробувала, якщо знайдеш, це буде добре.

            Герман: Знайду, мої хлопці шукають його, думаю тобі треба заспокоїтись, візьми випий. Він простягнув бокал вина і дівчина зробила ковток і запитала:

            Рейхел: Що будемо далі робити?

            Герман: Зараз пройдемось по місту, а завтра тебе заберу і ми разом займемось пошуками.

            Рейхел: Дякую тобі, Герман. Хлопець розплатився за все і вони пішли гуляти містом, в той же ш вечір він зізнався, що є почуття до неї, а у відповідь він на щастя отримав взаємність.

            Рейхел: Дякую тобі за вечерю, за цей день і за допомогу. Дівчина обійняла хлопця і не стала відпускати.

            Герман: Тобі я теж дякую, завтра ми все зможемо. Підбадьорив її хлопець.

            Рейхел: Гаразд, не буду затримувати, до завтра! Дівчина пішла у свій будинок, а Герман пішов в сторону військової частини.

            На наступний день першого вересня 1943 року Герман і Рейхел поїхали у місто Краків, там має бути той самий Давид Рахман. Автобус прибув у прекрасне місто Краків, шукали не довго, виявилось, що він живий і спокійно живе у невеликому будинку недалеко від старого міста:

            Рейхел: Привіт, тато! Донька обійняла тата.

            Д. Рахман: Вітаю вас, проходьте, що ж ви як не свої. Герман і Рейхел пройшли в будинок рабина. Давид Рахман одразу запросив до столу, пригостив смачними стравами які тільки були на столі, нажаль війна внесла свої корективи і через нестачу їжі, що було, те і їли. Герман не очікував такої щедрості, адже зазвичай звик, що він щедро пригощає, а тут навпаки було, на столі по середині стояла тарілка з куркою, якою пригостив давній друг Ізя Каперман.

            Герман: Все дуже смачно, але я маю вас врятувати, інакше німці вас заарештують і будуть робити все, що їм прийде в голову.

            Рейхел: Але ж до цього ми жили добре, чого ми маємо рятуватись?