Частина дев’ята

Жанр: Фантастика, Історичний любовний роман

Автор: Дмитро Яновський

Головні герої: Янгол смерті Аваддон, Герман Тодольський

Ідея: Дмитро Яновський

Частина дев’ята

            Пройшов рік з тих подій, трагічної загибелі Йозефа та досить швидкої смерті Анжеліки – Анни Шемальської. Восени 1942 року Герман прогулюючись із сестрою по місту Житомиру згадав як проводив час з Анжелікою, нажаль забути він і досі не зміг, як і пробачити її зраду, але сестра одразу його заспокоїла:

            Зося: Не переживай, знайдеш собі кохану дівчину, але скажу одне: «люби поки не розлучать», ти не любив батьків – розлучили, ти не любив мене – розлучили, але дали шанс все виправити тобі, ти любив Анжеліку – розлучили… Цінуй, поки ти це маєш, а не коли втратиш. Сестра хотіла, щоб брат більше не згадував її, адже пройшло стільки років, але він не міг її забути, бо любив її по справжньому.

            Герман: Зось, мені 21 рік, а я досі з тобою гуляю як з коханою дівчиною, а хочеться вже справжню любов, чесну, без прикрас. Війна змінила життя усіх, Герман мав покинути Варшаву, а до переїзду пережити стільки всього, третій рік це світове горе приносило свої жахливі плоди. Герман і Зося повернулись додому, на щастя їх поліцаї не затримували, але ризик втратити життя або свободу був високим, тому гаяти час не варто, Герман запропонував Зосі заховатись, бо побачив у вікні, що їх шукають.

            Герман вийшов обережно з дому і направився в сторону вулиці Михайлівської, трохи далі пройшов і побачив двох поліцаїв, він заховався і став слухати:

            Поліцай1: Германа треба вбити, але перед цим приберемо Зосю, ти мене зрозумів?

            Поліцай2: Так, я зрозумів, я знаю де вони живуть, зроблю все обережно, ніхто і знати не буде. Герман їх вислухав і вже вирушив в бік будинку де вони жили, біг через двори, вулиці, але було пізно… Пожежа нищила все Герман почав рвати горло:

            Герман: ЗОСЯ! У відповідь тиша.

            Герман: ЗОСЯ!! Знову тиша, тоді він зайшов у палаючу будівлю і побачив завалений вхід у Зосину кімнату, він ногою пробив повалені дошки зі стелі і пройшов у кімнату, у самому правому кутку сиділа Зося, перелякана. Герман вивів Зосю на свіже повітря і єдине що вціліло – сімейний альбом, все інше знищено вогнем, а головне – наші герої живі, лише перелякались. Ввечері Герман пішов до тих поліцаїв:

            Герман: Ви ледь не вбили мою сестру!! Скоти!! І врізав табуреткою по голові одному, а другому тріснув по голові ніжкою по голові та штовхнув щосили.

            Герман: А якщо б я не встиг?! Він був розлючений, перелякані поліцаї навіть вимовити слова не змогли, лише отримали по заслугам. Залишатись їм було не безпечно, адже погрози зі всіх сторін, тому Зося і Герман вирушили далі на схід країни, їм порекомендували Казахстан.

            Дорога була важкою і довгою, але вони були далеко вже від війни, Герман Зосі сказав, що якщо німці просуватимуться далі, то прийдеться їхати допоки не врятуються, але Зося сказала, що від долі неможливо втікти, але якщо вдасться врятувати життя, то це дуже добре. Нарешті вони приїхали, це була середина осені, а точніше – жовтень 1942 року, вони йшли по якомусь місту, ніч і місцевих поряд немає, що ж робити? Дочекавшись ранку вони спитали у місцевого назву міста, він назвав Акмолинськ (Астана), розпитали де можна пожити і місцевий їх провів до себе, адже він виявився добродушною людиною, допомогти комусь – складності немає.

            Місцевий: Мене звати Арлан, я буду вам допомагати чим тільки зможу.

            Герман: Мене Герман її Зося, моя сестра рідна.

            Арлан: Дуже приємно познайомитись, але я бачу польський військовий, як вам вдалося втікти?

            Герман: Довга історія, скажу одне… Рятував сестру, але скоро маю їхати у Польщу.

            Арлан: Гаразд, живіть, я не проганяю.

            Герман: Дякую, тобі Арлан.

            Зося: Дуже приємно за такий теплий прийом.

            Арлан: Нема за що! Живіть, відпочивайте, насолоджуйтесь життям. Арлан залишив гостів і пішов по своїм господарським справам, подолавши стільки кілометрів, переживши стільки всього, все позаду, єдине треба Герману повернутись до Польщі. Так пройшов місяць їх перебування у Арлана, шістнадцятого листопада 1942 року Герману прийшов лист на його відповідь, там зазначалось наступне:

Герману від командира

            Ваше перебування за межами території Польщі затягнулось і ви потрібні батьківщині, тому прошу вас повернутись у січні 1943 року, порятунок порятунком, але ви маєте приїхати у Варшаву. Коли будете повертатись, сповістіть за день до від’їзду листом. Ваш Командир.

Варшава, Польща 15.11.1942

            Герман поговорив із сестрою, Зося погодилась залишитись у Казахстані, а брат сам буде долати кілометри, ризикувати життям і взагалі намагатись його зберегти. Арлан прийшов навістити гостей та пригостив Германа із Зосею смачними традиційними казахськими стравами, вони подякували та запросили Арлана до себе, вони сіли розговорились і Герман не витримав та показав лист з Польщі, Арлан засмутився, бо такий молодий хлопець і мусить ризикувати життям своїм. Після вечері кожен пішов до своєї кімнати, а Герман поринув у свої думки, пригадував прожиті моменти, самі прекрасні, сумні та яскраві, так дійшло до ранку.

            Зося спала до сьомої ранку, але знаючи свого брата будити його не стала, він так проспав до дванадцятої години дня, прокинувшись він пішов приймати водні процедури, не став нічого говорити Зосі, та розумна дівчина – сама здогадається. Тим часом у «Небесній канцелярії» відбулися збори янголів на чолі з Богом – Творцем: