Частина п’ята

Жанр: Фантастика, Історичний любовний роман

Автор: Дмитро Яновський

Головні герої: Анжеліка – Анна Шемальська, янгол смерті Аваддон та Герман Тодольський

Ідея: Дмитро Яновський

Частина п’ята

            Герман після нічних роздумів почав швидко збиратись у Бидгощ, Зося ще не спала, займалась документами, поки Ядвігу забрали на збереження. У старих речах матері Зося відкопала старий сімейний альбом, там останні роки 1935 – 1938 рр. ніби і не були у їх житті, фото вийняли і кудись поділи. Так пройшла година, в цей час Герман долав кілометри відстані між Варшавою та Бидгощем, спати хотілось страшенно, але він тримався, нарешті Бидгощ, сестра не зустріла, він сам дістався місця свого проживання, тепер це просто будинок в якому можна згадати дитинство, а от жити в ньому – ні, навіть коли він до війни жив у Бидгощі, у свої 18 років він покинув батьків і не послухав сестру коли та його зупиняла, ось чому тоді вони в останнє бачились, то вже було не важливо, тому що одна біда на двох, не на трьох. Герман зайшов в будинок і спитав Зосю про все:

            Герман: Зося привіт! Що сталося? Розкажеш?

            Зося: Привіт, брате! Розкажу, сідай. Герман присів на диван і став слухати сестру.

            Герман: Ти заспокойся головне, я почекаю скільки треба, якщо хочеш поплакати – плач, це твої емоції і їх варто мені показати. Брат підтримав сестру, хоча сестра знала який  він егоїст, що це він її просить плакати за нього, а сам навіть сльозинки скупої не пустить.

            Зося: За пару днів до її смерті… Вона погано себе стала почувати, їсти навіть не хотіла. Промовила через певний час Зося.

            Герман: Це ти коли помітила?

            Зося: Як повернулись з Німеччини, вона казала, що в неї рак крові був, але я думала, що вона навіть з цим поживе.

            Герман: Цікаво, а тато наш знає про це?

            Зося: Він знав про хворобу, але не знає, що вона померла.

            Герман: Що думаєш робити? Йому повідомити?

            Зося: Ні, хто ми такі для нього?

            Герман: Дійсно, ніхто.

            Зося: До завтра у нас вільний день, може тобі щось приготувати?

            Герман: Вибач, але давай трохи пізніше.

            Зося: Чому?

            Герман: Погано себе почуваю. Герман не хотів, щоб сестра знала про отруєння, тому він намагався позбавитись цього і відновити все аби поїсти смачні страви сестри.

            Зося: Гаразд, тоді йди відпочивай.

            Герман: А, ти?

            Зося: Теж посплю, всю ніч не до сну було.

            Герман: Ти не уявляєш, але в мене так само. Герман пішов у свою кімнату, а Зося ще трохи постояла біля вікна і пішла як і обіцяла відпочивати. Ввечері Герман прокинувся від запаху їжі з кухні, Зося приготувала вечерю, а Герман знав як смачно готує його сестра, тому брата відмова була трохи образливою для неї і він вирішив сказати правду, чого відмовив насправді:

            Герман: Сестро, знаєш… Я відмовив тобі тоді, тому що отруївся Бог зна чим, тобі не сказав, бо ти б зараз почала свою симфонію.

            Зося: Та чого, треба було мені сказати одразу, довірся мені.

            Герман: Добре, ти в мене турботлива.

            Зося: Все для тебе, брате. Сестра завжди піклувалась, бо батькам вони обоє були до лампочки, а вона власноруч брала на себе відповідальність, не батьки, а життя змусило її, тому вона не плаче по смерті матері, того й не шукала їх першими, а віддала пріоритет брату Герману.

            Вони повечеряли і Герман відправив сестру відпочивати, а сам взявся мити посуд, «чого це має вона його мити?»  - подумав він, а Зося була рада, що помирилась з братом, бо такий довгий час не спілкувались, а могло б все бути інакше. На наступний день Зося пішла по справам поки Герман спав, повернулась і сказала:

            Зося: Завтра похорон о 10:00 год. Відспівувати будуть у нас вдома о 09:00 год. Далі в нас день вільний.

            Герман: Гаразд! Родичі наші я так розумію в полоні?

            Зося: Ага! В дурмані! Нащо вони нам, без них впораємось. Герман погодився із сестрою і вони пішли снідати. Герман не витримав і все ж вирішив запитати сестру про батьків, і чого вони так вчинили:

            Зося: Розумієш… Вони одне одного вже давно не любили, жили заради нас… Герман не витримав та як гупнув рукою по столу і промовив:
            Герман: Я їх не просив це робити!! Якого біса вони мені брехали!?

            Зося: Брате, заспокойся, невже ти їх так ненавидиш? Вони думали, що ти їх не зрозумієш…

            Герман: А так я їх зрозумів!? Геніально просто! Нічого не скажеш! Герман доїв приготоване сестрою і пішов мити посуд, правда на цей раз не весь.

            Зося: Брате, в нас спільне горе, невже ти не можеш хоч заради покійної матері замовкнути зі своїми доріканнями? Роздратовано спитала вона його.

            Герман: Вони мені брехали! Тому ні, не замовкну!

            Зося: Гаразд… Твоє право, не засуджую, просто знай, вони тебе любили…

            Герман: Не бреши, хоч ти мені не бреши!!

            Зося: Не верещи, ти прекрасно все сам знаєш, мати нас обох не виганяла з дому…

            Герман: А тобі нагадати?

            Зося: Що саме? Кажи, якщо є щось.

            Герман: Мати була за одне з татом, і хоч він тварюка, зрадник…

            Зося: Це правда?

            Герман: Так, це правда, я не знаю для чого ти це робиш, але краще нам бути поряд один з одним, не втратити нічого.

            Зося: Я вже нікуди не подінусь, буду поряд завжди.

            Герман: От і добре! Зося обійняла брата і вони прибрали трохи в домі, деякі речі повикидали, Герман то наголошував, щоб все викидати, Зося ж навпаки, хотіла щось на пам’ять залишити, тим не менш Герман все ж таки зібрав всі речі і виніс подалі, Зося засмучена була, але сварити не стала, бо знала, що він не відступить поки не доб’ється свого. На дворі було вже темно, Герман із сестрою впорались зі своїми справами, втомлені пішли по своїх кімнатах. На наступний день 29 січня приїхав священник о. Вацлав Білецький і почав відспівування, але Герману було не до цього, він вийшов на двір і почекав поки це все закінчиться, десь через хвилин двадцять він увійшов у кімнату, просто став і думками висловив матері все незадоволення, а потім сказав: