Частина четверта

Жанр: Фантастика, Історичний любовний роман

Автор: Дмитро Яновський

Головні герої: Анжеліка – Анна Шемальська, янгол смерті Аваддон та Герман Тодольський

Ідея: Дмитро Яновський

Частина четверта

            У понеділок 22 січня 1940 р. до Германа приїхала рідна сестра Зося Тодольська, однак він не дуже був радий її бачити, в них були натягнуті відносини. Герман якраз збирався в гості до окупантів, командир перервав його збори і сказав, що готовий прийняти її у своїй частині, на що Герман відповів: «Приймайте, але щоб очі мої її не бачили!». Командир був обурений, не знав що говорити Зосі, тим більше вона привітна дівчина, переживає за брата, втратила стільки часу на пошуки, а він? Все ж командир прийняв Зосю, але за Германа ні слова, але вона запитала на що той відповів: «Він живий, поки прийняти не може, виконує державний обов’язок», Зося розуміла, що брат егоїст і її не пробачить, але вона його любить і зараз, навіть коли він так підло бреше.

            Все ж Герман погодився на зустріч із сестрою, але при умові, що вона не на довго приїхала, командир пустив її через прохідну і вона направилась до кімнати рідного брата, постукала в двері і той відчинив на диво:

            Герман: Ну привіт, сестро.

            Зося: Привіт, брате, ти мене не радий бачити? Сумно запитала дівчина.

            Герман: Як бачиш! Грубо гаркнув на неї.

            Зося: Може пустиш? Спитала вона, але губи трясуться.

            Герман: Заходь! І зачинив за нею двері.

            Зося: Я тебе шукала, думала ти помер, можна до тебе в обійми? Ледь не плачучи питає.

            Герман: Краще б не знайшла! Ще й в обійми просишся! Прохрипів він.

            Зося: Брате, пробач мене, я…я… і тут дівчина не стрималась.

            Герман: Чого ниєш?! Невже я схожий на того, хто буде підтирати твої сльози?

            Зося: Ти егоїст як наш батько… За що? Скажи! За що так мене ненавидиш?! Що я тобі зробила?

            Герман: Ти знала про все! Гаркнув він.

            Зося: Ти був не в тому віці, щоб… Герман тріснув її по щоці поки Зося намагалась крізь біль пояснити причину свого вчинку.

            Герман: Не смій виправдовуватись і брехати мені! Я ненавиджу брехунів!

            Зося: Мдаа… Не думала, що брат якого я люблю на мене підійме руку. Ох ти ж скотина… Спокійно сказала вона.

            Герман: Забирайся геть з моїх очей!

            Зося: А якщо я в полон потраплю до німців, що обереш?

            Герман: Буду радий там тебе бачити!! Хрипів він від злості ніби розлючений лев.

            Зося: Може пробачиш? Може я права?

            Герман: Зося! Не дратуй мене! Права вона… В чому!?!

            Зося: Тримай себе в руках, і дозволь мені пояснити все.

            Герман: Спробуй! Я слухаю!

            Зося: Тобі було два роки тоді, 1923 рік і твій тато Йозеф Тодольський зрадив матері нашій надіюсь пам’ятаєш, що її звати Ядвіга Скальковська (Тодольська), тоді мені було п’ять, цей придур вважав мене дурепою, думав я не розумію нічого… казав: Забирай на всі чотири сторони своїх скалічених дітей, гниду Германа та цю нагуляну Зоську! Герман мій син, а не твій, а от Зоська… Ай! Не хочу цього виродка згадувати, коли вони попали в полон до німців, я спочатку зраділа, а потім згадала, що мати поряд з цією шелупонью, тому я почала шукати тебе, знаю… Ти ненавидиш мене, коли тобі було 14, а мені 17 я дурепа не сказала тобі правду, але знай… Ненавидь мене скільки влізе, я тебе буду любити до кінця, подумай, що я пережила, чим ризикувала та що робила заради тебе, брате.

            Герман мовчав, він глибоко в душі розумів, що він 19 – річний юнак дурень, а вона 22 – річна дівчина мудра для своїх років. Він нічого не говорив, лише мовчав, Зося мовчала і розуміла, що ця образа зникне і він як тоді кинеться в обійми і промовить щось приємне, вона чекала терплячи весь бруд, який лив на неї брат, терпіла коли він її виганяв з дому, коли висаджував з автобусу, вона пробачала його навіть коли той пошкодив її ляльковий будинок, а разом з ним пам’ятну шкатулку від померлої від раку подруги, стерпіла, пробачила, а він і цього не заслуговував… Однак Герман пробачив сестру.

            Герман: Пробач… Далі він нічого не сказав.

            Зося: Мовчить…

            Герман: Ходімо разом до німців?

            Зося: Здаш мене в полон?

            Герман: Ні, разом витягнемо матір з полону.

            Зося: Ходімо!

            Вони пішли разом до штабу, там був головний по всім цим питанням і справам Вольфганг Мюллер. Герман звернувся по допомогу, той на диво погодився допомогти та пообіцяв разом з ними проїхати у Німеччину.

            Вольфганг Мюллер: Я поїду сьогодні з вами у Німеччину, знайду ваших батьків.

            Герман: Дуже вдячний, тоді о котрій виїзд?

            Вольфганг Мюллер: 22 січня о 17:00 год.

            Герман: Чудово! Сестро, в нас є 7 годин!

            Зося: Це чудово! Ми вам вдячні!

            Вольфганг Мюллер: Радий був допомогти!

            Герман разом з сестрою направився до виходу, радів як п’ятирічний хлопчина, що слона побачив, Зося була рада, що так все вдало пройшло, тим більше вони вже на один крок до вирішення не простої задачі. Вони не підозрювали, що їх чекає, з чим треба стикнутись, просто був оптимізм в очах їх. Поки був час вони направились у місцеве кафе, там смачно готують національні польські страви та інші для повсякденного раціону, Герман пригостив Зосю всім в знак примирення, а Зося вирішила теж зробити брату приємний сюрприз і таємно від нього замовила торт з горіхами і медом:

            Герман: Чудове місце, чи не правда?