Частина перша і єдина

Літній дощ вперіщив раптово. Вони навіть не встигли доїсти морозиво, яке купили в червонощокої продавчині за рогом. Мама схопила Любчика за руку й побігла вулицею в пошуках дашка або дерева, щоб сховатися від крупних крапель. Обабіч зачервоніла вивіска: «Тільки сьогодні! Особливий день! Знижки 50 %», — то був секонд-генд. Жінка із сином забігли в привітно прочинені двері та, сміючись, почали обтрушуватися від води. Морозиво підтануло, вони злизували його із пальців, веселилися, потім витиралися вологими серветками з маминої сумочки. Продавщиця, довгобраза сухопара жіночка, дивилася на них з усмішкою.

Дощ і не думав зупинятися. Мама з Любчиком викинули обгортки до смітника та пішли поміж рядами різноманітного одягу.

— Хочу це! — загорівся хлопчик, простягуючи руку до якоїсь хламиди з торочками. Чи то плаття, чи накидка в індіанському стилі.

— А, давай! — засміялася мама, вихоплюючи одежину з-помііж других.

Натягли прямо на футболку із шортами. Любчик підстрибував, задивляючись, як танцюють френзлі.

— А поглянь на це! — мама зняла із вішалки чудернацького капелюха. З-під крисів на плечі Любчика лягли руді пасма перуки заплетені у дві коси.

— Любомире! Ти неймовірний! Швидше подивися на себе.

Любчик підлетів до дзеркала і дзвінко зареготав — звідти на нього дивилася пародія на Пеппі Довгупанчоху. Хлопчик завертівся, бахрома затанцювала навколо нього, перука закрутилася рудим вихором… І раптом щось трапилося. Час, наче застиг на мить, а потім пішов знову: тік-так, тік-так… Любчик опинився за склом. Надворі ясно світило сонце. Хлопчикова мама взяла за руку рудокосу дівчинку: «Любо, пішли додому. Щось ми затрималися, скоро тато прийде з роботи».

— Ма-а-а-ам, — хлопчик затарабанив по дзеркалу ізсередини, — ма-а-а-ам, я тут! Мамо, ти куди? Мам?

Дівчинка, яку мама назвала Любою, обернулася до дзеркала показала язика чи власному відображенню, чи Любчику, який ним слугував, взяла за руку хлопчикову маму та вийшла із магазину. Любомир Мельник, 5 років від роду, залишився жити в дзеркалі, невидимий для інших, у розпачі, та повному нерозумінні того, що трапилось.

**********

У домі, куди мама привела Любу, було тихо. Юля з Вовкою уткнулися в гаджети. Тато ще не повернувся з роботи.

— Ми вдома! — гукнула Оксана, знімаючи туфлі.

— Угу, — муркнули старші.

Клацнули двері позаду дівчат. Олег. Поцілував дружину та, примружившись, подивився на Любу

— Принцесо, де ти була сьогодні з мамою? Що бачила?

— Ми гуляли. І їли морозиво. А ще мама мені сукенку купила, дивися, — Люба закружляла по коридору, торочки на сукні здіймалися в такт рухам.

— Ти просто красуня! Ходи обійматися! — тато присів та простяг до дівчинки руки, готуючись підхопити її.

З кімнати вийшов Вовка.

— Мам, шо є їсти? — і застиг дивлячись на Любу. Щось було не так, та він не розумів, що саме. За вікном хлопці гукнули його на футбол — так він через мить і забув про дивне відчуття, яке охопило, коли дивився на молодшу сестру.

**********

— Юлю, вилазь уже з того телефону та йди спати! Досить з арабами переписуватись, — Олег засміявся із власного жарту.

— Я не з арабами! Я з подружками. І з чого ви взяли, що мені пишуть араби взагалі?

— Всім пишуть араби, — нескромно заіржав Вовка. — Навіть мені пишуть араби. А ти в них, напевно, ще популярніша.

Так перекидаючись «люб’язностями» всі й порозходилися врешті по своїх кімнатах. Юля скроллила стрічку Інстаграм, коли її зморив сон. І снилося дивне — наче якісь люди в сріблястих хламидах смикали її за ноги й руки, шарпали за піжаму та кричали: «Прокидайся! Час виправити помилку!» Дівчина загорталася щільніше в ковдру, накривалася з головою, щоб уникнути настирливих рук, голосів… Зрештою, хтось із хламидників сказав: «Пізно. Дівчинка виросла. Вона вже не чує нас». І стало тихо. Юля розплющила очі, надпила зі склянки на тумбочці воду

— Бр-р-р-р! Ну і верзеться!

Скрутила із пальців примітивну фігуру та тицьнула її у вікно:

— Куди дуля, туди й сон.

Щасливо усміхнулася і відбула в обійми Морфея.

***********

Наступна ніч видалася спекотною та задушливою. Вовка вертівся на ліжку, як вуж, вибираючи прохолодніші місця на простирадлі. Наче і дрімав, а, може, вже і спав чи просто марив від спеки. Раптом двері до кімнати прочинилися, повіяло холодом і з них вийшли з десяток людей. Чоловіки та жінки в дивних сріблястих хламидах. Вони всоталися до кімнати, обступили Вовкине ліжко.

— Сталася помилка, — сказав чоловік із сивою бородою, очевидно, найстарший.

— Ми хранителі дзеркал. Сталася помилка. Ваша людина втрапила до нас. Вам потрібно забрати її якнайшвидше.

Вранці Вовка відчув себе геть розбитим.

— Що з тобою, сину? — мама стала навшпиньки, щоби поцілувати підлітка в маківку.

— Та ця спека!.. Ще і снилося щось дурне. Не пам’ятаю, що саме, але точно щось недобре

Вовка дійсно не пам’ятав. Сон залишив по собі лиш муторне враження, що смоктало під ложечкою.