Розділ 8. Айне

На його обличчі кров, не впевнена, що його, але виглядає жахливо. Як і збиті кісточки на його руках. Незрозуміло кому дісталося більше: монстру, чи його противнику, але, судячи з того, що в кайданах саме він, головнокомандувач програв. Цікаво, скільки велетнів знадобилося, щоб його схопити й скількох він встиг порізати на капусту, перш ніж його закували в кайдани? Дивлюся на нього похмуро і злегка зловтішно. Ці велетні не те, що наші чоловіки, наваляти сіреньким уміють. Моя зловтіха зникає одразу з гірким розумінням: адже він був моєю останньою надією вибратися звідси.Розчаровано зітхнула і відвертаю голову від цього гада, від його посмішки щось у грудях ворушиться. Бісить!

Король велетнів щось сказав, я не слухала, боролася з бажанням штовхнути монстра в щелепу хоча б чолом.

- Є хоч одна в'язниця, з якої ти не можеш втекти, Му Ре? - чую іронічне зауваження спокійного монстра, після якого різко повертаюся до нього обличчям.

Та як йому не соромно-то?! Немов я кримінальниця якась! А нічого що це через нього я вже тричі у в'язниці сиділа?!

- Зате ти навіть із цієї втекти нормально не зміг! - кидаю зло та одразу ж відвертаюся, пихтячи від гніву.

Король щось гаркнув, інші велетні підтримали його схвальними вигуками. Королева ж стоїть, підтримуючи свій живіт рукою, і дивиться чомусь на мого монстра. Ну, шрами в нього на обличчі, чого так витріщатися? Невдоволено підтискаю губи, у серці щось неприємно кольнуло.

- Чому ж? - знову дає про себе знати монстр. - Я втік, просто ти мене покликала, довелося повернутися.

Від такого нахабства в мене сіпнулося око. На його думку, я винна в тому, що його спіймали?! Та хоч би воно так насправді було!

- Я тебе не кликала! - крикнула так, що решта одразу звернули на нас увагу.

- Звала, - злегка відвертається монстр, але встигаю помітити його самовдоволену усмішку.

- Я тебе не кликала, - гарчу тихо крізь зуби. - Я тебе проклинала!

- Це на тебе схоже, - таким же похмурим тоном зауважує він, через що знову свердлю його злим поглядом.

Він дратує мене! Прикро до чортиків, так зі мною вчинив, поки я його безсовісне тіло від смерті рятувала!

- І взагалі, по заслузі тобі за те, що мене кинув! - злісно насуплююся, дивлячись виключно перед собою.

- Я тебе не кидав, у нас була домовленість, розкажеш правду - випущу, але ти вважала за краще залишатися в камері, - оманливо спокійно каже він у відповідь. - Тож я сказав тобі: поклич мене, коли передумаєш. Ти покликала - ось він я.

Більше вже заспокоювати себе не можу. Навіть трохи навколішки до нього присуваюся, щоб у нахабні очі подивитися.

- Я тебе в камері кликала стільки, що голос зірвала! - кричу на нього охриплим голосом.

- Не бреши, - холодно стверджує він, - мене ти покликала тільки зараз.

Так дивиться на мене, наче я яка мізерна істота порівняно з ним великим! Під цим грізним його поглядом живіт від страху зводить, але я занадто зла, щоб його боятися. Та й навіщо це робити, якщо ми обидва зв'язані? Брешу я? Ще чого, кілька годин кликала його: "монстр, монстр, монстр..." Горло навіть болить від такого нахабства і несправедливості! Немов він тут з'явився не тому, що надерли його сексуальну дупу, атому, що я його велике сіятельство в голос прокляла! Прокляла? Зачекайте, це він що, не повертався, бо я звала "монстр", а не Артал? Звідки він узагалі про це знає? Звідки знає, що я не кликала його на ім'я? Дивлюся на нього зло. Ти що, гад повзучий, весь час підслуховував, поки я тебе кликала?!

Фиркаю сама на себе, навіть смішно стає, якщо уявити монстра, що притулився до дверей і підслуховує, кличу я там його чи ні. Не приховую іронічної посмішки, йому просто гордість не дає визнати, що його ось ці руді переростки спіймали, побили й зараз вбиватимуть. Шкода, що пиху з цього чоловіка збила не я, та й убивати нас будуть разом. Сумно зітхаю, поки кілька велетнів про щось нудно віщають і, судячи з того, як їхні погляди раз у раз падають на дівчинку, вирішують її долю.

"Благими намірами вимощена дорога в пекло!" - говорив мій батько і, найімовірніше, мав рацію.

Ну, от що мені коштувало того разу дати відсікти монстру голову? Від нього все одно толку ніякого. Одного не розумію: чому він такий спокійний? Таке враження, що його взагалі не турбує те, що ми в них у полоні. Його більше турбує, що я його монстром звала, а не на ім'я!

Тим часом велетні затіяли суперечку, розмашисто почали жестикулювати й голосно сперечатися. До них приєднався і король. Подивилася на монстра, судячи з усього, єдина хто тут нічого не розуміє - це я. Непомітно підсуваюся до монстра і пробую його торкнутися, але це важко, мої руки зв'язані ззаду, а його спереду, до того ж захищені одягом.

- Гей, про що вони там говорять? - цікавлюся пошепки в монстра, озираючись на велетнів.

Він повернувся в мій бік і озирнувся так, наче в пошуках якогось підступу.

- Ти ж знаєш нашу мову, - якось дуже докірливо заявив він. - Звідки?

Напевно, нас тут вбивати скоро будуть, а йому все потріпатися і секрети мої вивідати хочеться.

- Та не знаю я! - втомлено зриваюся на ньому. - Якби знала, то з цими якось домовилася!