Розділ 6. Втеча

"Монстр, монстр, монстр..." - зло шепочу захриплим голосом.

Горло болить, спина болить, усе тіло болить! Сиджу на землі, підібгавши до себе коліна й уткнувшись у них чолом. От же совісті в нього немає, я ж кликала його так, що захрипла. Не сказати, що я це робила, для того, щоб виконати його умову, але нестерпно хочеться бодай у морду його нахабну плюнути. Як же нечесно, що я потрапила сюди через нього, а він навіть не захотів мене випустити звідси! Чим мотивувалися велетні, засовуючи нас сюди разом? Розраховували, що ми втечемо? Або ж вони сподівалися, що від отруйної голки монстр помре тут? Так він ось який живучий! Нічого його не бере, немов зачарований якийсь. Точно, Маратик його й зачарував! Хоча це дивно, бо в тому спогаді вони постали справжніми ворогами, що не дивно, враховуючи, що монстр намагався його задушити.

Втомилася я від цих усіх таємниць. Як же додому хочеться, але вдома нікого немає. Усі мої рідні в небезпеці, набагато більшій, ніж я зараз. Мені потрібно додому, але я не знаю, де я перебуваю. Чи далеко до дому? Чи взагалі живі мої рідні? Те чорне коло води, воно якимось чином віднесло нас сюди, але незрозуміло, як це сталося. Їхній бог, цей дивний Узінарі, міг нас відправити сюди? Хоча я і в Спасителя не особливо вірю, а тут ще й у їхнього бога вірити – та нізащо! Є цьому якесь пояснення, мабуть, я просто ще його не знайшла.

У коридорі щось скрипнуло, двері відчинилися. Невже він повернувся? На моєму обличчі з'явилася дурна посмішка навпіл із бажанням його задушити в очах. Я навіть піднялася на ноги й припала до решітки, щоб одразу від неї відійти. Це не монстр зволив повернутися, це велетні нарешті після кількох годин моїх криків вирішили перевірити, а чи всі їхні вороги на місці. Два велетні, чимось схожі на тих, що нас сюди затягли, підійшли до клітки та встали як стовпи.

- Ну, нарешті ви прийшли! - не приховую сарказму, впираюся руками в боки, дивлячись на них як на комашок.

Один з велетнів махнув на камеру чимось величезним, злегка схожим на дубину з шипами. Судячи з жестів, він у мене питає, куди подівся безсовісний монстр. Ну, все, тримайся Артал Безстрашний, я зараз такий німий спектакль одного актора покажу, що закачаєшся.

Набираю повітря в легені й згадую про одну з найтрагічніших подій у своєму житті - як я на сільських танцях порвала свою найулюбленішу сукню. Батько тоді помітив і насварив мене, бо подумав, що я на сінник ходила. Сукня-то яка гарна була, з квіточками та вишивкою, сама вишивала, між іншим! А попа-то як боліла ні за що-о-о-о...

Плакати починаю повільно, так щоб реалістично було. Руки притиснула до грудей у захисній позі, а потім завила пораненим звіром, хоча через зірваний голос звук був, наче хвіст кішці придавили. Велетні навіть вуха прикрили та зло попросили мене заткнутися або пояснити, що тут відбувається. Я, зрозуміло, зглянулася до цих індивідів не відразу. Тільки коли в них вуха в трубочку скрутилися настільки, що один із них відсунув кам'яну решітку і спробував мене заспокоїти, розмахуючи перед мною кийком. Даремно це він, адже я вже шугана монстром, мене складно залякати. Різко припиняю плакати та падаю на землю обличчям донизу, так що здивовані велетні навіть не знають, що зі мною робити, навіть другий увійшов у і без того маленьку камеру. Тут же підіймаюся і вказую рукою на те місце, де нещодавно лежала. Велетні дивляться спочатку на мене, потім на палицю, наче прикидають, чи встигли мене нею зачепити, чи я просто така пришиблена? Зітхаю, показую знову на те місце, де нещодавно лежала, потім на собі показую широкі плечі та зріст монстра.

- Гу Ре, - хриплю, показуючи в підлогу.

Потім показую на себе, затискаюся в куток, показово вдаю, що плакала і боялася. Велетні недовірливо переглянулися, а я продовжила свою пантоміму. Потім показую на те місце, де лежав монстр, виразно розорюю очі, примудрившись скорчити таку пику, що один із велетнів відсахнувся і ледь не зніс ґрати спиною. Підняла руки над головою, злегка нахилила їх, наче чорт, який намагається напасти на безвинну жертву. Зашипіла страшно, так що в одного з велетнів сіпнулося око. Потім зобразила себе, умовно невинну жертву, що затиснулася в кут камери. Показувати, як монстр душить мене, тобто порожнечу, виявилося дуже складно. Тож недовго думаючи, імітуючи зле шипіння монстра, потягнулася душити велетня. Він чи то злякався, чи то перейнявся глибиною мого входження в образ Артала Безстрашного, замахнувся лапами, упустив палицю прямо на ногу своєму невдачливому напарникові. Другий велетень завив і почав стрибати на одній нозі, що в такій невеликій камері взагалі самогубство. Простір не гумовий і другий велетень оступився і почав падати на першого, а той разом зі мною на ґрати. Вони знесли їх наче граючись, я ледве встигла забратися з траєкторії польоту їхніх туш. Якось на таке закінчення своєї вистави я не розраховувала, але так навіть на краще. Велетні почали стогнати і борсатися, як черепахи, що впали на спину. Зовсім завалили прохід своїми тушами, довелося пробиратися прямо по них, наступаючи без розбору на різні частини їхніх тіл.

Пихкаючи, вибралася з цієї купи й побігла до дверей. Ті теж були відчинені, але піддалися мені не з першого разу, важкі, чорт би їх забрав. Свобода була затьмарена тільки тим, що за дверима виявився лабіринт із коридорів, а незграбні велетні почали абияк підійматися і щось кричати. От кричали б вони так, коли монстр утік! Гаразд, зливаємося з місцевістю і робимо ноги з цього богом забутого місця! Для початку непогано було б знайти одяг місцевих тубілок, а то я у своєму сильно виділяюся на їхньому тлі. Навмання повернула ліворуч, почувся крик велетнів, вирішила, що одяг зачекає, і побігла, куди очі дивляться. У вухах стукає серце, думала повернути й ледь не потрапила на цілий загін велетнів. Вони щось голосно обговорюють, серед них упізнаю того найбільш вразливого, з дубиною, він виглядає якимось дуже винуватим. Напевно, йому влетіло за мене, але якось совість зовсім перестала в мене працювати. Тихо навшпиньки йду у зворотний бік, дорогою смикаючи всі двері за ручки. Чорт забирай, скрізь замкнено! За спиною вже чути гучні голоси, схоже, моя втеча підняла всіх на вуха. Чи це вони через втечу монстра переполошилися? От не сумніваюся, він уже далеко звідси втік, а мене кинув, теж мені - чоловік!