Розділ 5. Кинув

Він дивиться на мене важким поглядом, а потім відпускає своє волосся і зі зітханням стирає бруд з обличчя. У цьому жесті легко читається приреченість і те, що він чомусь змирився з фактом своєї стрижки. Дивно, я думала, що буде рвати й метати, я б саме так і зробила, якби моє волосся хтось обрізав. Хоча він же чоловік, вони зазвичай про волосся не хвилюються. Але все ж, якщо подумати, у всіх сіреньких, яких я бачила, було довге й доглянуте волосся. Може, у них там якийсь фетиш на цей рахунок? Гаразд, ставимо монстру плюсик, пережив втрату досить спокійно.

- Де мій меч? - запитує, озирнувшись навколо.

- Вони його забрали, - повідомляю очевидне, з підозрою поглядаючи на монстра з-під вій.

А чого це він мене вбити не намагається? Нас же й спіймали, коли він вирішив звести зі мною рахунки. Тепер же він заспокоївся, навіть не погрожує. Щось тут не так, але поки не зрозумію, що конкретно. Монстр повернувся в мій бік, проходиться по мені поглядом, від якого свербить обличчя.

- Хто наказав тобі вбити мене? - запитує спокійно, з майстерністю приховуючи свій інтерес.

- Наказав? - роблю великі очі. - Про що це ти?

Невинно кліпаю очима, поки він свердлить мене поглядом, але даремно: у дурника я граю дуже добре.

- Ти сказала, що в тебе не було вибору, - злегка нахиляє голову, немов вивчає мене.

- Ну так, не було, - не заперечую з дурним виглядом, байдуже знизуючи плечима.

Монстр примружився, зовсім скоро йому набридне витягувати в мене інформацію по крупицях, і ось тоді явно в хід піде залякування. Пам'ятається, він погрожував пальці відрізати, але тут-то цього не зможе зробити.

- Я втрачаю терпіння, - робить до мене крок, ніби гіпнотизуючи своїми чорними очима.

Посміхаюся і зовсім по-свійськи ляскаю його по плечу.

- Та ти розслабся і наберися цього самого терпіння, - нахабно посміхаюся, поки він скидає мою руку з плеча. - Нам тут ще незрозуміло скільки сидіти.

Він заплющує очі на мить і розправляє плечі, що, з огляду на те, як він близько, можна розцінювати як загрозу. Бочком рухаюся в кут, щоб обійти його, але він не дає, просто сперся долонею об стіну біля моєї голови.

- Хто наказав тобі вбити мене, Му Ре? - із натиском вимовляє те ім'я, що дав мені.

Мовчу, вперто піднявши підборіддя. Між іншим, я втомилася! Тягала дівчину на спині півдня, а спроба його вбивства ще витріпала купу нервів. Мені б відлежатися і поїсти, а він не дає ні одного, ні другого. Чого тобі, чорт би тебе забрав, непритомним і далі не полежати?

- Сама б до такого ти не додумалася, - додає він зі поблажливою посмішкою, і в мене від обурення відкривається рот.

Він немов цього чекав, схопив мене за підборіддя і великим пальцем пройшовся по моїй нижній губі. Я б могла збрехати, що мені було боляче, все-таки губи пересохли, і дуже хочеться пити, але це не так. Якийсь розпусний підтекст у цьому його русі, тож у мене виривається стогін, коли він повторює. Це він так мене спокушає, чи що? Новий вид погроз? Щось він мене не лякає, хоча... Підношу свою руку до рота, смачно плюю на неї й витираю нею бруд з обличчя монстра. Ну як витираю? Розмазую той, що є, так щоб він більше був помітний.

- Ви щось забруднилися, пане головнокомандувачу, - не приховую знущальну посмішку. - У вас тут брудно.

Стерла бруд на його обличчі, якщо вже мені це дозволили, і мило посміхнулася, скинувши його руку зі свого обличчя. Прослизнула під його рукою, користуючись тим, що він ні з того ні з сього застиг. Шкода, що ми в такому вузькому просторі, ухилятися вічно і відмовчуватися не вийде. Знаходжу собі опору біля протилежної стінки та пильно дивлюся, як монстр прибирає руку від стіни, обертається до мене обличчям і пильно дивиться на мене у відповідь. Можливо, у мене параноя, але коли в нього такий вигляд, виникає таке відчуття, що він щось задумав.

- Може, ти б краще подумав, як нам звідси вибратися? - пропоную, розводячи руками. - В'язниці, в які я потрапляю через тебе, дедалі гірші й гірші за якістю.

- В'язниця і не повинна бути зручною, - байдуже видає він, чим ще більше мене бісить.

- Згадай про це, коли мені або тобі захочеться в туалет, - похмуро дивлюся собі під ноги, говорити про цю обставину соромно.

- Ти б не потрапляла до в'язниць, якби весь час не створювала собі проблеми, - повчально заявляє він, тож не втримуюся від закочування очей і приреченого зітхання.

- Я? - від його нахабства забуваю про дистанцію й обурено наступаю на нього. - Ці руді, вони ж ваші вороги, Ху Ря твого...

- Гу Ре, - поправляє він мене на автоматі.

- Та плювати! - обурено тикаю пальцем у його груди. - Сюди я потрапила через тебе! Хоча й гадки не маю, де ми, чорт би тебе забрав, знаходимося! Так що ти зобов’язаний нас витягнути з цієї халепи!

- Упевнена? - скептично і занадто впевнено в собі підіймає одну брову.

Згадую, як двічі примудрилася врятувати йому життя, про що тепер дуже шкодую. От би йому голову одразу відтяв той рудий велетень!

- Ще і як! - сміливо розправляю плечі, не сумніваючись у своїй правоті ні краплі.

Він усміхається, так що завмираю, відчуваючи щось дивне й тепле в грудях. Обходить мене і береться однією рукою за кам'яну решітку.