Розділ 3. У чужому сні

Так, раз, два, тягнемо! Впираюся ногами в стіну і підлогу, а руками з усієї сили тягну на себе решітку. Стогну від натуги, а решітка рухається максимум на пару сантиметрів.

- Ну, давай же, давай! - гарчу крізь зуби, але руки вже гудуть від зусиль, а долоні спітніли.

Доводиться відпустити та звалитися на кам'яну підлогу, важко дихаючи. Це прогрес, зрушила решітку на товщину двох пальців! Ось ці два пальці й можуть утекти, а я поки що ні. Скільки ж часу і сил знадобиться на те, щоб відсунути цю решітку так, щоб я пролізла? Мимоволі зітхаю, вочевидь сил знадобиться значно більше, ніж монстру, щоб прокинутися. З усіх в'язниць, у яких я побувала, ця найгірша. А підвал замку і в'язницею назвати складно, звичайне підвальне приміщення, де раніше тримали мішки з борошном. Тепло, сухо, сіно і лежаки для зручності, поруч спокійно можна було піти в туалет - найкраща в'язниця. Потім за ступенем комфорту, та й за історією - ледвізька темниця. Волога, холодна, зі стінами, вкритими мохом, і повною відсутністю світла. Замість соломи матрац із клопами, але й там було краще, ніж тут. Стіни з глини або з чогось дуже схожого, у стіні навпроти маленькі прямокутні віконця, майже біля самої стелі. Лежака, чи бодай сіна немає, тільки холодна підлога. Але найгірше, що й компанія в цій в'язниці не найкраща. Повертаю голову, щоб подивитися на монстра в кутку камери, і відчуваю щось дивне для подібної ситуації. Мені шкода цього сіренького, при тому, що думка задушити його уві сні раз у раз з'являється в голові. Це все через нього, абсолютно все! Зло підтискаю губи та відвертаюся, вважаючи за краще дивитися на стелю. Тепер розумію, чим розлютила рудих велетнів: не тим що ганчірку їхню порвала, а тим, що спробувала до їхньої королеви чіплятися. Я б теж не хотіла, щоб до моїх сестер чіплялася людина, яка має такий вигляд, як я зараз. Волосся в засохлому бруді, тепер більше схоже на довгий хвіст собаки. У тих місцях, куди влучили в мене голки, шкіра почервоніла і страшенно свербить.

Важко зітхаю, не життя, а мука. Коли вже моїм пригодам прийде кінець? І як вони закінчаться? Проблеми тягнуть донизу непіднімним тягарем, повертаюся до ґрат і просовую руку в щілину. Відчуваю пальцями протяг, що гуляє коридором і примарну свободу. Ще недавно мені здавалося, що моя історія закінчилася, але в мою долю знову втрутилися. Я так втомилася від біганини, спроб вижити й особливо від нього. Руки тремтять від перенапруги, як і повіки, безсовісно морить у сон, хоча сонце ще досить яскраво світить. Треба спробувати ще раз зрушити решітку, але спершу дозволяю собі на мить заплющити очі й розслабитися.

Розплющую очі різко, від звуку, що нагадує стогін. Сонце вже низько, вечоріє, здається, я банально заснула. Почуваюся ще гірше, ніж до сну, зазвичай, коли посплю, мені відразу стає краще. Дивний звук повторюється і його джерелом є монстр. Він лежить на боці, хоча його абсолютно точно кидали обличчям донизу. Немов підтверджуючи мої слова, він підіймає руку і торкається місця на спині, куди влучила йому голка.

"Треба бігти!" - кричать усі думки, і я буквально втискаюся в ґрати спиною. Шкода, але бігти-то якраз і нікуди. Монстр несподівано проводить рукою по шиї й роздирає її до крові. У нього, що гарячка почалася? Ні, воно звісно свербить, але щоб до такої міри?! Хапаю його зап'ястя, коли він знову спробував роздерти себе до крові.

- Що ти робиш?! - кричу на нього, про всяк випадок хапаючи й друге зап’ястя, тим самим перевертаючи з боку на спину.

Він має поганий вигляд: під очима чорні кола і погляд якийсь затуманений. Такий погляд буває тільки в одурманеної людини. Якось я не очікувала, що монстру буде так погано від цієї штуки. Може рецепт у велетнів запитати? Певно, дієва штука, так і війну з нею виграти можна. І чому я думаю про це саме зараз? Важко дихає, і він теплий, що для сіреньких явно невластиве. Придушую тривогу і перевіряю, чи є жар так, як це б зробила сестричці. Мої губи торкаються його чола, і одразу розумію, що в нього справді жар, навіть за звичайними людськими мірками. Хочу одразу ж відсторонитися, але раптом безвольний і слабкий до цього монстр стискає моє зап'ястя і тягне назад. Встигаю лише пискнути, коли сухі гарячі губи торкаються моїх у наче поцілунку. Чому на кшталт? Бо тільки від його поцілунків перед очима темніє.

Знову вирішив покарати мене видіннями? І що цього разу він мені покаже? Поле бою, щоб мене залякати? Ні? Може тоді видіння з дитинства, щоб мене розжалобити? Ні? Це вже все було?! А що тоді? Що ще здатен придумати монстр? Немає в ньому нічого людського, чесне слово!

От не треба було до нього взагалі лізти, розвів мене, як дурепу. Погано йому, ага, звісно! Що з ним трапитися може? Монстр же! А я за нього ще переживала, жаліла його бідненького, життя врятувала! Навіщо?! Треба було своїми руками задушити!

Різкий удар у груди, і вони вибухають болем, так що дихання перехоплює, але не в мене. Я знову бачу і відчуваю те, що нібито бачив і відчував він. Нібито, бо досі не вірю цим спогадам, вони можуть бути просто вивертом, вигадкою. Розплющую очі й бачу те, що він, а саме Маратика. Неочікувано, однак, дивно відчувати тепло від його руки в мене на грудях. Не смикаюся вбік виключно тому, що все це відчуваю не я. Це ж монстр відчуває тупий біль у грудях, який повільно застигає під рукою Маратика. Що це він таке там робить? Навіть дивитися гидко. От знала ж, що якісь у них дивні стосунки: завжди разом, у начальника і підлеглого грають.

Маратик прибирає руку з грудей, і монстр затамовує подих, щоб не закричати від болю. Навіть у цьому мареві біль такий, що перед очима кружляє самовдоволена пика заступника. Відчуваю злість і бажання перерахувати ідеальні зуби Маратика кулаком. Не впевнена чиє це бажання: моє чи ні, але руки так і сверблять.