Розділ 2. Рі Да Рі

Дивний ліс, дерева, рослинність. Зі знайомого жодної травички, крім тієї фіолетової, що в сіреньких вважається священною. Вона росте тут під кожним кущем, як бур'ян у нас. Якби на мені були ледвізькі капці, вже б загрузла в них у дуже м'якому ґрунті, більше схожому на болото. Навіть земля наче інша, не чорна й родюча, а якась світло-коричнева. Ніколи не бачила нічого подібного, та й почуваюся дивно. Після завжди холодної Ледвіги тут справжнісіньке пекло. Піт струмком тече за комір, намул засох, і власне волосся здається важкою ношею, як і зимова ледвізька сукня. Мене обступили дівчатка з усіх боків, так що, здається, що захищають, а не дають утекти.

Хлопчиків майже не видно, вони пересуваються по деревах, які тут просто величезні. Настільки великі, що навіть не видно вгорі неба, тільки безмежна зелень і руді хлопчаки, що пурхають по гілках, ніби птахи. Наші діти так точно не можуть, іноді вони стрибають на добрих п'ять метрів, якщо не більше.

Ми йшли цим лісом уже кілька годин, коли я зрозуміла, чому була саме така побудова. Спочатку стихли пташки, які всю дорогу дошкуляли хоч і гарним, але надокучливим співом. У нашому лісі куди тихіше, тут же весь час здається, що в кожному кущі, у гілках дерев і навіть у в'язкому ґрунті хтось є. Що довше йду лісом, то сильніше здається, що десь бачила подібне місце. Але ж це неможливо, де вдома я могла бачити ці густі зарості й такий незвичний для ока пейзаж?

У той момент мені здалося, що один із хлопчаків перестрибнув з гілки на гілку прямо над моєю головою, але як виявилося, я сильно помилилася. Невисока дівчинка, що йшла перед мною, впала на землю з моторошним криком, повалена величезною твариною, яка чимось нагадувала велику кішку з чорною шерстю та фіолетовими плямами й трьома пухнастими хвостами. Здійнявся такий галас із криків дітей, що його заглушив тільки рев звіра і хрускіт роздроблених кісток, коли ця тварюка пішла на мене, наступивши на дівчинку в багнюці. Велетень щось заревів і з дерев на дивну тварюку посипався град зі стріл, який дивом не зачепив дівчинку на землі та мене. Тварина відстрибнула вбік, а на те місце, де вона до цього була, приземлилася сокира велетня, ледь не відрізавши мені ноги. Тварина сховалася в густих заростях, і на кілька миттєвостей усі затамували подих, прислухаючись і вдивляючись у зарості.

Потім єдина жертва звіра почала захлинатися в багнюці. Повернула її на спину акуратно і зітхнула з полегшенням. Звір не встиг перерізати їй горло, але, судячи з висячої посинілої лівої руки, зламав кістки. Неприємно, звісно, і боляче, але жити буде. Злегка підіймаю її, змушуючи сісти, і обережно оглядаю руку. При штабі в медпункті й гірше бувало, іноді після бою був такий аврал, що я допомагала медсестрам. Іноді навіть зустрічалися солдати з відрубаними руками або ногами, навіть таких якось примудрялися відкачати, а тут елементарний перелом.

- Не хвилюйся, зараз обережно зафіксуємо руку, лікар ваш подивиться і вилікує тебе, - стираю бруд з її переляканого і спотвореного болем обличчя.

Через бруд на її шиї розтерлася бойова розмальовка, тож не можу прочитати, що там написано. Мені потрібні гілки та тканина, щоб зафіксувати кістку, бо дітлахи занадто налякані та не знають, що робити. Вони обступили нас навкруги, дивлячись на дівчинку, наче вона смертельно хвора. Розступилися лише для того, щоб пропустити велетня, він одразу скинув із плеча монстра в багнюку поруч із нами. Недобре так зітхнув, ледве торкнувшись зламаної руки дівчинки. Велетень схопив сокиру і крикнув на мене, немов наказуючи мені відпустити дівчинку і відійти. Із сумішшю переляку і здивування дивлюся на нього, дівчинка занила, і почала щось шепотіти, з відчаєм дивлячись на рудого старця. Що тут взагалі відбувається? Велетень погрожує мені сокирою, показує, щоб відійшла вбік і залишила дівчинку, але я, хоч убий, не розумію навіщо.

Чому вони не допомагають їй і не заспокоюють? Вона ж ще дитина, налякане й поранене дитя, яке потребує допомоги. Не наважуюся послухатися велетня і заперечно хитаю головою, коли він знову махає своєю сокирою. Якщо вони не хочуть, або не знають, як їй допомогти, то я допоможу. Не дарма ж стільки разів допомагала медсестрам при штабі. Мені потрібні палички, щоб зафіксувати руку, стріли для цього цілком підійдуть. Щоб обмотати стріли навколо, потрібна тканина, але нічого під руками не знаходиться. Ганчірки дівчат не підходять, тож відриваю рукави від сукні. Мені навіть полегшало, стало не так спекотно. Малеча чомусь шепочеться, показуючи на бліду шкіру моїх рук, на тлі їхніх засмаглих облич. Коли жила в селі, теж часто ходила влітку засмагла, як вони, але в останні роки було не до сонячних ванн. Зафіксувати руку вийшло не з першої спроби, дівчинка намагалася не плакати, але за кожного неправильного руху скрикувала. Поки що зійде, пов'язала бандаж їй на шию, щоб зайвий раз рукою не ворушила та особисто поставила на ноги. Вона злякано подивилася на своїх родичів.

Велетень несхвально махнув головою, а потім схопив мого монстра, закинув собі на плече, опустивши зброю. Він пішов уперед, як раніше, діти ж деякий час дивилися на дівчинку як на прокажену, потім повернулися в стрій. Дівчинка злякано озирнулася на мене і, зробивши крок, ледь не звалилася знову. Діти зупинилися, хлопчаки зверху щось зло закричали. Бідна дівчинка ще й ногу підвернула. Які жорстокі діти, ніхто їй допомогти не хоче. Навпаки дівчатка зло штовхають, проходячи повз, як і мене, щоб квапилася. Так не піде, вона просто не зможе йти в такому стані. Зупиняю бідолашну дівчину, а потім жестами намагаюся показати, щоб забиралася мені на спину. Після затримки та злих окриків інших дітей вона все ж таки слухається, і я обережно підіймаю її. Важить, як моя старша сестричка, які ж у них діти худі, немов самі лише кістки та шкіра. Що в них за виховання, якщо вони не допомагають пораненим і дають дітям зброю? Теж монстри, ніяк інакше.