Люба-Любов

Трапилося це в нульові ХХІ століття. Коли, щоб учитися, діти приходили до школи. У 10 класі був урок української мови.

-Давай, Любко, танцюй! Чого ти видрочуєшся? – кричала Марина. – Танцюй! А то, ти ж знаєш, усю пику тобі подряпаю! Ха-ха-ха! Ось і музичка підходяща! Танцюй, с...!

З мобілки лунало мусі-пусі Каті Лель. Похиливши голову, Люба стояла посеред класу між рядами парт. Сьогодні Марина причепилася до неї. Дійшла черга. А вона сподівалася – якось минеться. Не минулося. Доведеться танцювати. Ця кончена Марина не вгамується, доки не нап’ється чужого болю. Мружить свої блакитні нафарбовані очі, гидко посміхається рожевими вустами та відбиває такт, хитаючи головою.

-Лю-ба! Я че-ка-ю... А я чекати не люблю. Танцюй, - погрожує Марина.

-А подивимося, якого кольору у неї труселя! – запропонувала Ілона – мовчазна подруга Марини.

Ілона встала й повільно наблизилася до Люби. Треба танцювати. Ці й труси знімуть. Їм розуму не позичати. Біс би забрав цю школу. Перед уроком увійшла завучка й повідомила:

-Тетяна Федорівна на конкурсі “Учитель року”. Замінити її ніким. Так що посидьте тихенько самі. Ви ж дорослі. Добре?

Посиділи. Ілона підійшла впритул. Певно, їй добре припекло розважитися, раз вона підпряглася під це. Зазвичай, Ілона мовчки спостерігає, як розважається Марина, збиткуючись над жертвою. Якась байдужа, відсторонена, Ілона може навіть припинити виставу, якщо немає настрою, або дійство їй видається надто цинічним. Але сьогодні, з усього видно, вона в доброму гуморі.

-А що там у нас під спідничкою? – питає Ілона з невинними очима й несподівано хапає Любу за сідницю.

Лякає, бо не задрала. Та й Люба придавила спідничку на стегнах руками навхрест.

У їхній технічній групі 12 учнів. З них троє – хлопці. І вони тут. І вони мовчать. Вони бояться цю парочку. Авжеж. Один з них – віруючий. Певно, його бог не дозволяє судити неправих. А ті двоє – ні риба ні м’ясо. Поопускали очі й підглядають нишком, криво посміхаючись один одному. Придурки.

-Будеш танцювати? – цікавиться Ілона, вивернувши губи в гримасі. – Чи...

Люба повільно підняла голову й сміливо глянула Ілоні у вічі. Вона сподівалася збентежити її своїм козирним поглядом. Є у Люби рятівний погляд: сіро-холодний, незворушний, немигаючий. Таким поглядом вона виводить з рівноваги вчителів, коли вони наїжджають зі своїми (радше – її, Любиними) домашніми завданнями; класного керівника, коли він насідає зі своїми (чи пак – Любиними) пропусками; бабусю, коли вона наміряється її виховувати; подругу, коли та надумає наводити на Любу критику; хлопців, коли чіпляються. Ніхто не витримує її погляду: учителі переводять розмову на інше, бабуся тільки відмахується, подруга примирливо усміхається, а хлопці ніяковіють і блеють: “Та йди вже, йди...” і додають, хто на що здатний... Колись не витримає цього погляду й Вона...

-А-а-а-а! Любко, мені вже набридло чекати! Танцюй! Або я тебе вдарю! – заволала Марина, затято сіпаючи в такт мелодії головою так, що здавалося, та одірветься. – Та-та-та-та-ра-та-та-та, мілєнькій мой! Давай, зараза!

Марина заходилася відбивати ритм ногою і рукою. Це бахкання, по підлозі й по парті, забивало музику. Так вона себе накручувала, доводила до шалу. Ще не було такого, щоб її не підкорилися. Марина не вважала себе злою, нечуйною, але зараз їй нудно-нуднище, і треба з цим щось робити, або з кимось. Розваги не виходило. Люба танцювати не хотіла.

-Я лічу до трьох! Зрозуміла, корова?! Ти мене знаєш! Раз! – карбувала слова Марина.

Люба подивилася на Ілону, яка все ще стояла поруч, млява й задоволена. Ілона підморгнула: мовляв, уперед, не соромся! Люба дивилася на неї, як їй здавалося зле, презирливо, зверхньо. Ілона, ковтнувши слину, штовхнула Любу і просичала:

-Чого ти витріщилася, дурепо?! Ти не чуєш, що тобі люди кажуть? Танцюй! Ти її знаєш.

Проти Люби було вікно. Сліпуче вранішнє сонце сльозило очі. Високі тополі грайливо тішилися з травневим вітерцем. Їхній дошкульний пух щохвилини зчиняв пародію на зимову завірюху. Звідси, з третього поверху, не видно землі. Проте видно небо – синє, чисте, помережане білосніжними хмарками. Видно Дніпро – вічну ріку, вільну ріку, рідну ріку... Як там гарно... І як гидко тут, у цьому гнилому кабінеті... Серед цих от...

-Два-а-а! – протягла Марина й важко піднялася.

Устромивши руки в боки, вихляючи повними стегнами, які роздирають джинси, Марина наближалася. Гарне обличчя спотворено гримасою люті. Люба зацьковано глянула на неї. Ні, не прокотить з поглядом. Надто розгубилася. Немає сил. Плакати не хочеться. Всередині закипає злість. Можна й не підкоритися, але ходити з подряпаним обличчям... А ця, вигодована на металі, розцяцькована макака могла запросто заюшити кров’ю, розірвати блузку, повалити на підлогу. Її нарощені довгі, з вишуканим візерунком, пазурі відчули на собі цьогоріч і дев’ятикласниця Вероніка, тому що красуня не змовчала на огидні закиди у свій бік; і однокласниця Наталка, бо дратувала примадонну своєю метушливістю й загальмованістю; і душевна подружка Ілона, бо не погоджувалася покинути хлопця, який не подобався Марині. Тоді клоччя Ілониного волосся літало по усьому кабінету початкової військової підготовки, але й Ілона в боргу не лишилася – наставила товаришці синців на личко. Клас був у захваті від цієї баталії.

-Два з половиною, твою...! – наближалася Марина.