3

Я остовпіла, але за дві секунди прийшла в себе і швидко побігла за ним.

- Віддай мої валізи, - наказала я йому.

- Яка адреса? - запитав він спокійно.                                                     

- Віддай мої валізи, - наполягала я.                                                       

- Куди іти?! - не здавався він.

- Не скажу, - надулася я.

- Тоді я їх віднесу до себе, - сказав Денис. - Якщо ти ніде не живеш, будеш жити у мене.

- Як у тебе? - здивувалася я, зупинившись.

Він теж зупинився.

- Ліно, зрозумій ти, нарешті, що якщо я тебе поцілував, то я тепер не відпущу тебе. Тим більше не дозволю зникнути, не сказавши, де ти живеш.

Я була в шоці від його слів.

- Лесі Українки 5, квартира 48, - відповіла я йому. - А тепер давай валізи.

- У-у! - сказав він. - Я тебе відведу. Може, ти мені набрехала і завтра я прийду до тебе на побачення з квітами, а ти там не живеш, і про таку там взагалі не чули. Так що - квіти в сміття викидати, чи що?

- Які квіти? - не могла я збагнути.

- Лесі Українки 5? - перепитав він.

- Так.

- Я знаю, де це. Пішли, - сказав він.

Довго ходити нам не довелося, тому що будинок Мусі знаходився за поворотом. Ми зайшли в будинок, знайшли потрібну квартиру і Денис натиснув на дзвінок. Двері відчинилися і звідти виглянула Муся.

- Мусічка, привіт, - зраділа я.

- Привіт, - сказала вона.

- Знайомся, це Денис. Денисе, це моя подруга Марія, Муся.

- Так значить, ти її подруга? - перепитав Денис без найменшої довіри.

- Так, я подруга Л ... - почала Муся, але я її перебила, щоб вона мене не виказала.

- Ліни. Тепер ти знаєш, де мене можна знайти. Все, приходь завтра. До побачення.

Я забрала у нього свої валізи і закрила перед ним двері. Розвернувшись обличчям до Мусі, я побачила, що вона плаче.

- Що з тобою, Муся?

- Бідолашний ... - тільки й сказала вона.

- Хто бідолашний? Цей бідолашний? - вказуючи рукою на двері, за якими залишився Денис.

- Бідолашний, - ридала Муся.

- Муся, що трапилося? Хто бідненький?                                                 

- Він випав з вікна ... - безперервно ридаючи, невиразно бубоніла вона. – Намагаючись вилізти до мене з квітами. Хотів зробити сюрприз на день народження.  

Муся розповіла мені прикру історію. Наш однокурсник зламав собі ногу і покалічив трішки голову, коли перелазив до Мусі через вікно з букетом квітів. Котрі до речі навіть не осипалися на відміну від хлопця, котрого удар об ґрунт добряче обтріпав. Тому ще пощастило, що Муся тоді ночувала в гуртожитку на другому поверсі. Не так уже й високо. А коли б вона ночувала дома, то хлопцю прийшлось не близько лізти, - дев’ятий поверх це не другий. Хоча можливо цей факт його б зупинив і він не зробив би таку дурницю, не корчив би із себе крутого мачо, супергероя, котрий безсмертний і уміє літати, ну, і звісно, лазити по стінах. Завтра доведеться навідати знайомого у лікарні. На моє запитання, хто він, Муся тільки сильніше розплакалася, і я, давши їй снодійне і уклавши в ліжко, сіла біля неї в кріслі. Подруга намагалася мені щось ще сказати, позіхаючи і при цьому ридаючи. З усього цього вона вибрала, нарешті, найкраще рішення - поспати. Закривши очі, вона відразу стала хропіти. Ніколи не подумала б, що Муся могла так хропіти. Така красива дівчина і таке страхітливе хропіння, я б навіть сказала - хрюкання.

Крісло, на якому я сиділа, було таким твердим і жорстким, що я сіла біля ліжка подруги. Добре, що на підлозі був м'який килимок. Напевно, слухаючи таке еротичне "хрю-хрю", я не помітила, як заснула. І під впливом цього сексуального похрюкування мені приснився кошмар. Ніби я лежу в ліжку, а поруч зі мною, що говорити поруч, якщо зовсім як раз і не поруч, а прямо-таки на мені - лежить мій нинішній знайомий Денис. Яка ж я все-таки виявилася шалавою! По-іншому назвати себе я не могла. Як можна було так швидко здатися і лягти з ним у ліжко? Ніякій логіці це не піддається! Він еротично нявкав і, як не дивно, облизував моє вухо, а потім і зовсім почав ссати мочку мого вуха, немов він був немовлям, а вухо - материнська грудь. Від цього я швидко відкрила очі і полегшено зітхнула, побачивши, що я лежу на підлозі, а зовсім не в ліжку, в обіймах Дениса. Але на моїх грудях щось ворушилося, щось пухнасте і м'яке. Та ще на додачу нявкало і жадібно ссало моє вухо. Я на хвилину втратила самовладання і холоднокровність, яким би міг позаздрити сам Джеймс Бонд і які мене ще ніколи в моєму недовгому житті не покидали. Я так голосно викрикнула, що від цього крику і мрець в труні перекинувся би. Та дивна волохата потвора, яка ще хвилину тому насолоджувалася облизуванням мого вуха, пропала так швидко, що я не встигла навіть цього помітити. На своїх чотирьох  я поповзла до дверей. Ставши на ноги, я знайшла вмикач і швидко натиснула на нього. В одну мить з'явилося світло, і я глянула в ту сторону, звідки долинало тихе «мяу-мяу». Побачивши замість кудлатого чудовиська пухнасте кошеня, я розсміялася. Бідна тваринка злякано  нявкала і витріщала на мене свої зелені очі. Біля нього спали ще троє клубочків, яким не завадив ні мій вереск, ні світло, ні навіть те, що по ним лазив їх братик, намагаючись їх розбудити.